Українська історична славістика нового часу: витоки, становлення і етапи розвитку.

Розділ 2
ВИТОКИ НАУКОВОГО ПІДХОДУ ДО ІСТОРІЇ СЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ В УКРАЇНІ
2.1. Творчий доробок історичного письменства у висвітленні минув­шини
слов’янських народів в останній чверті XVII – початку ХVIII ст.
Книжна культура Київської Русі надала чимало беззаперечних доказів сталого
інтересу давньоруського суспільства щодо проблеми поход­ження слов’янських
народів. Подібна увага до витоків слов’янського етносу та їх історичних діянь
зумовлювалася, насамперед, тогочасним способом історичного мислення, згідно
якого розповіді про походження народу чи держави були обов’язковим елементом
пояснення їхнього сучасного стану й навіть внутрішньої організації.
У “Повісті временних літ”, яку нині заведено приписувати перу ченця Печерського
монастиря Нестора, панорама розселення слов’янських народів відтворена за
біблійною схемою. Після потопу із Сінарійської рів­нини нащадки синів Ноя
попрямували: Сим – на схід, Хам – на південь, Афет (Яфет) – на захід і північ.
Від Афета та його нащадків і пішли всі ту­тешні народи, долучаючи і
сло­в’янські. Далі автор “Повісті” розповідав про розселення слов’ян з Дунаю
через насильства від “волохів”. Ха­рак­терно, що цей опис він розпочав з
народів, котрих сьогодні називають західними й південними слов’янами (болгар,
моравів, чехів, хорватів, сер­бів, ляхів або поляків) і лише після них
підключив слов’ян східних, серед яких за співзвучністю з польськими полянами
першими назвав полян дніпровських, а також древлян, дреговичів, полочан, словен
і сіве­рян. Підсумував же літописець власні роздуми у наступний спосіб: “І так
розійшовся слов’янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву
слов’янські письмена” [926, 3].
В іншій частині “Повісті”, описуючи моравську місію Св. Кирила і Мефодія, під
862 р. автор згадував про винайдення слов’янської грамоти й порушив проблему
хрещення слов’ян: “Коли ж ці оба прийшли, [то] почали вони створювати письмена
азбуковні слов’янські і переклали Апос­тол і Євангеліє. І раді були слов’яни,
що по­чули [слова] про велич божу своєю мовою. А після цього переклали вони
Псалтир, і Октаїх, і інші кни­ги” [926, 15]. Також Нестор розповів про напади
стародавніх русичів на заселені слов’янами візантійські володіння Балканського
півострова, а також про договори київських князів Олега (907 і 912 рр.), Ігоря
(945 р.) та Свято­слава (971 р.) з візантійськими імператорами [926, 15].
Починаючи від середини XVI ст., в українські землі дедалі активніше проникали
літературні й перекладні пам’ятки західно- та центральноєвропейської
літератури, а головними посередниками в їх передачі були чехи і поляки. Завдяки
цим творам в українському суспільстві поширювалася нова інформація про сучасне
становище слов’янських народів, а також ок­ремі відомості з їх історії. Серед
останніх слід відзначити славнозвісну “Хроніку всього світу” Марцина Бєльського
(1551 р.) [955, 372-384; 1022, 53-56, 79-80], від якої пішла тради­ція
поєднання польської історії з руською/українською. Водночас, за посередництва
болгарських, сербських і грецьких церковних діячів, українських
ченців-па­ломників, які відвідували монастирі й православні святині
Балканського півострова, на Україну потрапляли твори південнослов’янських
книжників, де містилась цікава інформація про слов’янський Південь. Так, в
острозькій “Азбуці” Івана Федорова (1578 р.) була вдрукована видатна пам’ятка
давньоболгарської літератури кінця ІХ ст. “Сказання” Чорнориз­ця Храбра, яка до
цього і пізніше поширювалась на Русі та у південних слов’ян у списках [695,
25]. У ній містилась розповідь про створення братом Мефодія, Кирилом
(Константином) філософом, слов’янського алфавіту.
На початку XVII ст. число перекладних історичних творів в Ук­раї­ні значно
збільшилося. Серед них поза будь-якою конкурен­цією перебуває “Хроніка
Польська, Литовська, Жмудовська і всія Русі” Матвія Стрийковського (1582 р.),
повні та часткові переклади якої, як і десятки їх спис­ків [1022, 79-80],
сприяли поширенню в українсько­му суспільстві свідчень про Польщу й інші
слов’янські народи. Ана­логічну інформацію можна було отри­ма­ти з “Хроніки
Польщі” Марціна Бєльського (Краків, 1597 р.), “Опису Сарматії”
італійсько-польського хроніста А. Гваньїні (Краків, 1611 р.), “Хроніки подій в
Європі” Павла Пясецького (Краків, 1645 р.), “Королівського саду” Бартоша
Па­проць­кого (Прага, 1599 р.), “Церковних анналів” Цезаря Баронія (Краків,
1603 р.), “Історії короткої про Богемію” та інших, котрі у XVII ст. теж були
перекладені українською та російською мовами [1022, 76-78, 80-86, 94-95].
Характерним для всіх цих творів був виклад минулого слов’янських народів на тлі
всесвітньої історії чи історії окремих сусідніх народів. У цьому виявився як
зрозумілий інтерес до тих держав, з якими переплелася історична доля Украї­ни,
так і зростаюча увага до всесвітньої історії.
Принагідно відзначимо, що вже в першій половині XVII cт. деякі концепції
польських істориків – М. Кромера, М. Бєльського, А. Гваньїні, М.
Стрийковського, скажімо, про біблійних предків слов’ян і спільність їх
походження, вмотивування сарматського кореня слов’янських на­родів, виведення
їх назв від географічних об’єктів, пращурів-князів, ха­рак­теру історичного
самовираження етносу тощо, продуктивно засвоюва­лися історичним письменством
України. Прикладом рецепції подібних ідей польської історіографії може служити
Густинський літопис (1627 р.), список якого у редакції ієромонаха М. Лосицького
(1670 р.) слугуватиме предметом нашого аналізу [401, 146-166; 400, 231-373]. У
межах домінуючої в польській історіографії парадигми слов’янського етногенезу
ав