Розділ 2
ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ
ВІЙСЬКОВОГО ФОРМУВАННЯ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ
ЗА ДОБИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
ТА ЗА ГЕТЬМАНАТУ
2.1. Галицько-Буковинський комітет
і його роль у створенні
Галицько-Буковинського куреня
Січових Стрільців
Від початку першої світової війни до весни 1917 року на території
Наддніпрянської України* [* Наддніпрянська Україна, Наддніпрянщина – широко
вживаний у документах, мемуарній літературі та наукових публікаціях умовний
термін для позначення тієї частини українських етнографічних земель, яка
входила до складу Російської імперії, згодом до УНР (без ЗОУНР) і СРСР до 1939
року (див.: Енциклопедія українознавства. – Т. 5. – С. 1657).] та Росії
опинилось значне число громадян українського походження з українських етнічних
територій, що перебували під владою Австро-Угорщини. З одного боку, це були
цивільні люди – біженці та особи, примусово вивезені російськими військами з
Галичини й Буковини, з другого – полонені, колишні військовослужбовці
австро-угорської армії, у тому числі вояки з Легіону Українських Січових
Стрільців.
Хвиля біженців, чисельність яких особливо відчутно зросла перед відступом з
Галичини російських військ навесні 1915 року, охопила майже 10% населення
Східної Галичини і становила майже 400 тис. осіб [[lxxiv]].
Українська Центральна Рада опікувалася біженцями, але поза її увагою не
залишалась і допомога населенню Буковини й Галичини, зайнятих російськими
військами.
Для організаційного забезпечення вирішення проблем цих регіонів було
запроваджено посаду крайового комісару Буковини і Галичини, на яку призначено
Д. Дорошенка. Заслухавши його доповідь на засіданні 2 червня 1917 р.,
Центральна Рада ухвалила резолюцію, в якій зазначалося: “Українська Центральна
Рада, заслухавши звідомлення крайового комісара в Галичині та Буковині Дмитра
Дорошенка, висловлює йому своє повне довір’я і дає йому право у відповідних
справах говорити і працювати іменем Центральної Ради як національного
українського представництва” [[lxxv]].
Приблизно в той же час за ініціативою лідерів руху за звільнення Галичини і
Буковини від військової присутності російських військ Д. Левицького, В.
Охримовича, М. Шухевича, М. Сабата, М. Балтаровича, І. Герасимовича у Києві з
метою надання допомоги українському населенню зайнятих російськими військами
Галичини й Буковини, а також біженцям і примусово вивезеним особам було
створено Галицько-Буковинський комітет допомоги жертвам війни, який підтримував
тісну співпрацю з Центральною Радою [Ошибка! Закладка не определена., 539].
Щодо питання про час утворення Галицько-Буковинського комітету є різні думки.
Так, І. Головацький відносить час утворення комітету на квітень–травень, тобто
на весну 1917 року [[lxxvi], 70]. Але в ряді інших наукових джерел
зазначається, що його було утворено влітку 1917 року [Ошибка! Закладка не
определена., 539; [lxxvii]]. Цей комітет займався також і проблемами
військовополонених українців – буковинців та галичан (в документальних джерелах
та літературі зазвичай їх іменують спільною назвою “галичани”), домагаючись їх
звільнення з таборів та надаючи їм посильну допомогу. За свідченням Р.
Дашкевича, комітет “давав утікачам з таборів, з примусових робіт поради, або й
видавав особисті документи, що вони цивільні втікачі. З такою посвідкою
полонений ставав напіввільною людиною, ніби цивільним утікачем, шукав собі
вільної праці і мешкання” [[lxxviii], 6]. І саме завдяки зусиллям
Галицько-Буковинського комітету пізніше, у листопаді 1917 року, з числа
полонених – галичан і буковинців з Легіону Українських Січових Стрільців –
почалося формування окремого військового підрозділу для української армії.
Легіон як військове формування Українських Січових Стрільців було створено у
серпні 1914 року з числа українців – підданих Австро-Угорщини. Засновником
цього формування стала Головна Українська Рада, утворена у Львові 1 серпня
1914 р. з представників української національно-демократичної, радикальної та
соціал-демократичної партій [[lxxix], 48]. 6 серпня 1914 р. Головна Українська
Рада у своєму зверненні до українського народу проголосила необхідність
створення добровольчих українських полків під назвою Українські Січові Стрільці
(УСС) [[lxxx]].
Функції організаційного центру були покладені на створену Головною Українською
Радою 3 серпня 1914 р. Українську Бойову Управу [Ошибка! Закладка не
определена., 14; [lxxxi]]. Чисельність військового формування УСС була
визначена австро-угорською владою в межах 2,5 тис. стрільців [Ошибка! Закладка
не определена., 18; [lxxxii]]. У період з осені 1914 року підрозділи УСС брали
участь у складі Австро-Угорської армії у боях проти російських військ. Так,
стрільці боронили карпатські перевали, брали участь у боях за гору Маківка
[[lxxxiii]; [lxxxiv]; [lxxxv]], під Болеховим [Ошибка! Закладка не определена.,
39–41], Галичем [Ошибка! Закладка не определена., 41–42], Заваловом [Ошибка!
Закладка не определена., 42–43], Семиківцями [[lxxxvi]], Бережанами [Ошибка!
Закладка не определена., 53–58], Потуторами [[lxxxvii]], Конюхами [Ошибка!
Закладка не определена., 62–63; Ошибка! Закладка не определена., 92–93] тощо.
З аналізу історичних джерел можна зробити висновок, що загальна чисельність
українців-галичан з легіону УСС, які потрапили до російського полону протягом
1914–1916 років, за одними даними становила близько 1000 чоловік [Ошибка!
Закладка не определена., 539], а за іншими – 1500 чоловік [Ошибка! Закладка не
определена., 67]. На підтвердження останньої цифри наводяться посилання на
головну (евіденційну) книгу реєстрації загальної чи
- Київ+380960830922