РОЗДІЛ 2
ВОЄННО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УНР ВОСЕНИ 1918 р. ТА ПОЧАТОК ВІЙНИ З БІЛЬШОВИЦЬКОЮ РОСІЄЮ
Восени 1918 р. відносна стабілізація ситуації в Україні, яку вдалося досягти гетьманському уряду за допомогою німецько-австрійських союзників, захиталася. До цього значною мірою спричинилися як прорахунки у сфері внутрішньої політики самого режиму, так і різке погіршення для Української держави міжнародної кон'юнктури. Глибока внутрішньополітична криза гетьманського режиму, яка розпочалась восени 1918 р., ускладнювалася важким міжнародним становищем Української держави. Зв'язана Берестейським мирним договором з країнами Четверного Союзу Україна, з наближенням їхньої неминучої воєнної катастрофи, все більше відчувала міжнародну ізоляцію. У вересні 1918 р. на Західному фронті та на Балканах ці країни зазнали поразки і одна за одною почали виходити з війни: підписала перемир'я Болгарія, за нею ? Туреччина, а на початку жовтня - Австро-Угорщина та Німеччина [251, с.516; 235, с.37].
Сподіваючись на швидкий вихід німецько-австрійських військ з України, радянська Росія зосереджує свої війська на північно-східних кордонах. У "нейтральній зоні", яка була встановлена прелімінарним договором і простягалась шириною 10-20 км уздовж всієї прикордонної смуги між Україною і радянською Росією, концентруються дві дивізії Червоної армії, великі військові підрозділи формуються у північних районах Чернігівської та Харківської губерній [239, с.517; 47, т.4, с.181].
Капітуляція Німеччини і підписання нею 11 листопада 1918 р. Комп'єнського перемир'я підштовхнуло радянську Росію до давно очікуваного анулювання Брест-Литовського мирного договору, що зобов'язував її вивести війська з території України [111, ч.211, с.3]. 13 листопада 1918р. Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК) оголосив договір таким, що втратив силу. Останнє стало підставою відмовитися від визнання РСФРР самостійності Української держави і спробувати силою включити її в орбіту своїх впливів. Відтепер жодних формальних перешкод для вторгнення російських більшовицьких військ в Україну не було [155, т.3, с.280].
Втрата німецько-австрійської військової підтримки і відсутність власної боєздатної армії змусили гетьмана П.Скоропадського змінити зовнішньополітичний курс країни - налагодити зв'язки з державами Антанти - Англією та Францією. Для нав'язування переговорів уряд спрямував до Ясс (Румунія), де знаходились у той час посли всіх держав Антанти, Івана Коростовця. На початку листопада французький та англійський посли - Де Сент-Олер та Г.Барклей - заявили українському дипломату, що "...Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти" [105, с.302; 47, т.4,с.182]. США, не переймаючись "українською проблемою", також підтримували концепцію Ж.Клемансо, а саме "єдину та неподільну Росію" [235, с.37; 204, с.507].
Вимушена одностороння зовнішня політика гетьманського уряду в кінцевому рахунку призвела до краху самостійної Української держави. Країни- переможниці не виявили зацікавленості у збереженні суверенітету України і були роздратовані її союзницькими відносинами з австро-німецьким блоком, спонукаючи П.Скоропадського на проголошення федерації України з майбутньою небільшовицькою Росією. Зрештою, гетьман і сам не був проти такого об'єднання. Доказом для цього твердження є позиція самого П.Скоропадського, котрий у вступній статті до своїх спогадів написав чітко і недвозначно: "Особисто я розумів, що Україна на існування має повні підстави, однак, лише як складова частина майбутньої Російської Федерації" [94, с.54].
Тим часом становище режиму стало безнадійним: країна була охоплена повстаннями, постійно знаходилась під загрозою війни з радянською Росією, без достатньо чисельної боєздатної регулярної армії, без будь-якої зовнішньої підтримки з боку держав Антанти. Ці обставини підштовхнули гетьмана П.Скоропадського зробити "рішучий крок": 14 листопада германофільський кабінет було розпущено, і в той же день проголошено грамоту про федерацію України з майбутньою, небільшовицькою Росією [204, с.508; 128, с.31]. Після оголошення "грамоти" П.Скоропадський заявляє: "В грамоті я ясно висловив те, що давно хотів (висловити), але не міг раніше... А обставини вимагали зважитись на щось зараз" [47, т.4, с.191]. Того ж дня розпочався відкритий збройний виступ проти гетьмана.
Повстання не було випадковою чи спонтанною відповіддю на грамоту 14 листопада 1918 р. Воно було зумовлене вже згаданими вище вагомими факторами та готувалося тривалий час. В.Винниченко пише, що думки про збройний виступ у нього з'явилися ще влітку, під час масових зіткнень селян та робітників з гетьманською та окупаційною владою, протидіяти якій могла тільки сила [40, с.87]. Склалися досить сприятливі умови: слабшали позиції окупаційної влади (поразки на західних фронтах, зміна настроїв солдат напередодні мирних переговорів, скрутне становище з продовольством). Але основною причиною було зростаюче невдоволення гетьманщиною.
Однак найбільш реальні дії у підготовці до повстання здійснив М.Шаповал, який у своїх мемуарах згадує: "У вересні 1918 р. я змовився з Андрієм Макаренком, Осецьким, полковником Павленком та Хилобоченком працювати в напрямі підготовки повстання. Цей план був заздалегідь вирішений трьома членами Центрального Комітету соціалістів-революціонерів (Григоріїв, Лизанівський і ін.). Потім у цей план було втаємничено Винниченка, який зразу погодився на нього. Так ми нишком підготовляли справу. З гетьманського Генерального Штабу нам давав відомості полковник Генштабу Василь Тютюнник (патріот і демократ-революціонер). Згодом було втаємничено в цю справу представників Січових Стрільців (пол. Є.Коновалець і ін.). Командир Чорноморського кошу полковник Пелещук і начальник Запорізької дивізії полковник П.Болбочан восени самі запропонували довірочно свої послуги. Зносини з цими особами я таємно підтримував" [247, с.120-121].
Члени Українського Національного Союзу (УН