РОЗДІЛ 2
УКРАЇНСЬКА МУЗИЧНА КУЛЬТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ ЯК ПРОЯВ НАЦІОНАЛЬНОГО МИСЛЕННЯ
2.1. Філософська основа українського романтизму
Романтизм як епоха у художньому розвитку людства – складне і суперечливе явище.
Романтичне мистецтво, висуваючи проблеми історизму, народності, національної
самобутності, психологізму, стимулює процес становлення нових жанрів, нового
стилю. Це дає можливість говорити про універсальність романтизму як художньої
системи на певному етапі образної свідомості людства. Ідея розвитку і
творчості, що пронизує теорію світу-організму, внутрішньо пов’язана, як
відзначає Д. Наливайко, з суспільною практикою кінця XVIII - початку XIX ст.,
насамперед з Французькою революцією 1789-1794 рр., яка рішуче перетворювала
суспільне життя [214].
Ідейно-естетичні позиції романтиків, визначені ідеалістичним поривом, були
реакцією на скептицизм, раціоналізм, холодну безпристрастність Просвітництва.
Поставивши під сумнів діяльність французьких філософів XVIII ст., які апелювали
до розуму як єдиного судді над усім існуючим, романтики почали звертатися до
людських почуттів, вбачаючи шлях до істини в поетичному відкритті.
Надаючи перевагу духовному началу над матеріальним, іntuitio над rаtiо,
романтики створили своєрідний культ поета і поезії, ототожнювали поета з
пророком, а поезію – з божественним одкровенням.
Визнання пріоритету чуття, духовності художника привело романтиків до
осмислення високої естетичної перетворюючої сутності мистецтва, до зрозуміння
відносної самостійності художнього мислення.
Романтики обґрунтували концепцію мистецтва як аналога природи і її творчих сил.
За їх традицією, мистецтво творить поряд і в злагоді із природою,
підпорядковуючись універсальним законам постійно обновлюваного життя. Як
наслідок цього – наявність у романтичній естетиці уявлень про художника як
втілення деміургічної сили. Всебічне вираження художньої індивідуальності –
найважливіша умова, проголошених романтичною естетикою.
Інтенсивний розвиток капіталізму вів, з одного боку, до роз’єднання індивідів,
а з другого - до створення умов, що сприяли історичній єдності народів,
стимулювали розвиток і збагачення зв’язків між ними. Зближення народів,
зміцнення їх духовних зв’язків, ідейні і художні контакти, вихід за межі
національної традиції, освоєння кращих світових культурних досягнень - це друга
тенденція, яка характеризує буржуазне суспільство і виявляється у романтичному
мистецтві.
Романтизм, який народився в британській поезії 1770-х, на початку другої
половини XVIII століття розповсюджується в Германії. У західноєвропейській
традиції романтизм як антитеза просвітництву зростає на ґрунті ідей
представника радикальної гілки французького просвітництва Ж.Ж. Руссо. Закладена
в його філософії критика розуму, звернення до ірраціональних глибин,
стихійно-творчих сил, що визначають сутність людини, пов’язаний з цим культ
серця одержують подальший розвиток у німецькій філософії, ідеї якої були
важливими у становленні романтизму в Україні.
Погляди Й. Гердера і Ф. Шеллінга стимулювали зацікавленість романтиків усною
народною творчістю, відображеним у ній “духом народу”, його особливим
світосприйняттям і світорозумінням. Широке знайомство українських діячів
культури з філософією Ф. Шеллінга було справжнім ґрунтом для сприйняття
філософії романтиків. Серед пропагандистів-шеллінгіанців слід назвати вихованця
Київської академії Д.М. Кавунника-Веланського (розробляв ідеї романтичної
натурфілософії), учня Й.Б. Шада А.І. Дудровича (цікавився проблемами
романтичної психології), професора класичної філософії у Харкові
Й.Х. Кронеберга (цікавився переважно естетикою, питанням історії та теорії
літератури).
На ґрунті звернення до історичного минулого народу, та осягнення особливостей
національного життя розпочинається літературна творчість Гулака-Артемовського,
Квітки-Основ’яненка, Гребінки, Котляревського.
М. Паласюк вказує, що виникнення характерних українських рис – сентименталізму
та індивідуалізму – відбувається під впливом ідей німецького романтизму,
зокрема, пов’язаних із суб’єктивізмом Й. Фіхте, який в українському романтизмі
вилився у захист національної самобутності українців. Виходячи з ідеї
тотожності суб’єкта й об’єкта, українські романтики порушують проблему
входження людини в суспільство. Ідеї протесту, заклик до боротьби, поряд із
іншими особливостями романтизму, відображаються у творчості діячів
Кирило-Мефодіївського товариства М. Гулака і Т. Шевченка [228].
Починаючи з третього десятиріччя та у середині ХІХ ст. київські філософи
здійснюють спробу синтезувати ідеї, виникнення яких стимульовано інтересом до
творчості Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, німецьких містиків із вітчизняною духовною
традицією.
Київські філософи, що склали основу релігійно-філософської школи – В. Карпов,
О. Новицький, І. Міхневич, П. Авсенев, С. Гогоцький, пізніше Г. Юркевич –
розробляють проблему співвідношення віри і знання, місця і ролі філософії у
духовному житті. Прагнучи синтезувати просвітницькі ідеї з ідеалами романтизму,
київські філософи відзначають недостатність абсолютизації ролі розуму та
акцентують увагу на значенні почуттів, людських переживань у духовній
діяльності людини.
Представник ієнського гуртка романтиків Ф. Новаліс (1772-1801), указуючи на
ірраціональні основи національної єдності, наголошував, що “історія прагне до
повернення минулого зв’язку духу і природи, надчуттєвого і чуттєвого світу, але
це повернення відбувається одночасно через історію і людську свідомість... воно
розуміється як вільна співзвучність всіх істот, як єдність у рі
- Київ+380960830922