РОЗДІЛ 2
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ІНОЗЕМЦІВ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТОК ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ
ВІЙНИ
Вперше законодавче визначення „іноземець” з’явилося за часів царювання Петра І.
У п. 61 глави і Регламенту про управління адміралтейства та верфі і частини ІІ
Регламенту морського від 5 квітня 1722 р., вказувалося, що „іноземцями
вважаються ті, які приїхали з інших держав і вступили на службу, а котрі
народилися в Росії та прийняли службу, ті є росіянами” [103].
Такий же підхід до нормативного визначення іноземця існував й при Катерині ІІ.
На початку ХІХ ст. Олександр І виділив у законі такі категорії іноземців, як
іноземний купець та „іноземець, що не торгує”. Тільки у Зводі законів
Російської імперії визначилося, що „іноземцями визнаються всі взагалі піддані
інших держав, що не вступили встановленим порядком у підданство Росії” [73,
ст.890]. Зазначимо, що законодавство не регламентувало правовий статус осіб без
громадянства, оскільки в’їзд таких до країни був заборонений.
Вільний в’їзд іноземців до Росії був дозволений на початку XVIII ст. Петром І.
Однак тільки в середині ХІХ ст. законодавство щодо порядку в’їзду та
перебування іноземців на території країни отримало досить чітке оформлення.
Воно було систематизоване та викладено у Зводі законів Російської імперії, який
закріпив за іноземцями право вільного приїзду та перебування в країні.
Іноземцям, бажаючим приїхати у Росію потрібен був паспорт, виданий російським
посольством або консульством. У якості документів також могли виступати
національні паспорти, засвідчені місіями та консульствами Росії за кордоном.
Цим установам, однак, заборонялось видавати паспорти переліченим небажаним
особам: всім, хто вважався неблагонадійними, а також “циганам, мандрівним
музикантам, торговцям зіллям та дурманом, гулящим людям”. З іноземних
церковнослужителів брали підписку про те, що вони не належать та ніколи не
належали до ордену єзуїтів, а російська місія у Швейцарії застерігалася від
видачі віз євангелічним священикам [135, ст.219].
Іноземні духові особи, що приїжджали з Туреччини, повинні були мати паспорти
від російського посла у Константинополі, і прикордонні власті повинні були
відбирати у них пояснення, „звідки і за якою необхідністю вони приїхали до
імперії”. Ці пояснення повідомлялися вищому духовному начальству, яке доводило
дані про „знатне духовенство” до імператора, від якого залежало рішення щодо
пропуску іноземних духовних осіб.
Особливі правила в’їзду передбачалися для промисловців та робітників, що
приїжджали до Росії „плотами та суднами” з Галичини по Дністру”. Вони
зобов’язувалися мати законні види на проживання від свого повітового
начальства. Під час плавання у межах Росії вказаним вихідцям з Галичини „не
дозволялося сходити на берег, не інакше як на пристань” [135, ст.231].
Чиновники, що належали до іноземних місій, пропускалися через кордон за
власними національними паспортами. У відповідності з рішенням Державної Ради
від 26 травня 1903 р. багаж таких осіб пропускався без огляду та мита [117].
Особливий порядок в’їзду та перебування в Росії існував для євреїв. Для його
розгляду цього необхідно торкнутися історико-правових аспектів єврейського
питання в Російській імперії.
Становище євреїв регулювалося чисельними, неясними та суперечливими
узаконеннями, що відкривало, як зазначав М.І. Миш, „повний простір для
усілякого тлумачення” [57, с.3].
За часів царювання Катерини ІІ з наданням права громадянства євреям у деяких
губерніях та права займатися купецькими та міщанськими промислами євреям –
іноземним підданим жодних обмежень щодо приїзду до Росії, поселення та
промислів не встановлювалося. У Положенні про устрій євреїв від 9 грудня 1804
р. підкреслювалося, що „всі євреї, що мешкають або прибули до Росії, є вільними
і перебувають під захистом закону нарівні з іншими російськими підданими”
[108].
Правове становище іноземців-євреїв змінилося у кінці царювання Олександра І,
коли їм було заборонено переселятися до країни. Приводом для цього стала
записка міністра фінансів від 19 січня 1824 р. „Про заборону євреям, що
прибувають з-за кордону, постійно селитися у Росії”, яку він вніс до Комітету
міністрів. Керівник фінансового відомства підкреслював „шкідливість євреїв для
місцевого населення” та запропонував „покласти кінець надзвичайному розмноженню
єврейського племені”. Запропоновані заходи були схвалені і положенням Комітету
міністрів від 15 березня 1824 р. євреям-іноземцям було заборонено постійно
селитися в країні [109]. Пізніше законодавство прямо визначило, що іноземці з
євреїв не допускаються до поселення в Росії або вступу до російського
підданства [121, ст.992].
Стосовно тимчасового в’їзду євреїв до Росії передбачалося, що „іноземні євреї,
що мають потребу по справам торговим та судовим приїжджати до Росії,
зобов’язані надавати ті закордонні паспорти, які вимагаються від інших
іноземців одного з ними підданства”. Вони мали право перебувати у місцях
загальної осілості євреїв впродовж одного року на праві „тимчасово приїжджих
іноземних купців” [135, ст. 527, 529].
Для проїзду євреїв через європейський кордон та перебування у країні були
встановлені наступні правила: євреям „значних закордонних купецьких домів”
дозволялося відвідувати відомі в Росії мануфактури та торговельні місця і
залишатися за власним розсудом. Прийняття остаточних рішень по клопотанням
євреїв щодо в’їзду до країни надавалося Міністерству внутрішніх справ. Однак
банкірам та головам „відомих значних торговельних домів” посольства та
консульства могли видавати та засвідчувати паспорти без попереднього д
- Київ+380960830922