РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ КАТЕГОРІЇ "МЕНТАЛЬНІСТЬ"
Усяка мова (промова) титана є дійсним правдивим (оскільки співпадає з дійсністю) Словом, в якому збігаються слова і голоси його однодумців - цілого народу. Застиглі у вічності Слова (тексти) стають свідченням буття Творця і його епохи. Вони - стиснута, трансформована дійсність, крізь яку можна зрозуміти всю повну живої і справжньої дійсності.
Спробуємо таким чином зробити екскурс у два найкритичніші моменти українського буття: 1) часи найбільшої свободи і розквіту усіх його структур, соціальних і культурних, це, згідно Д.Чижевського [186], епоха Г.Сковороди з її бароковою культурою; 2) часи найбільшого поневолення й утиску буття українців, це період московського імперського панування, речник тих подій - Т. Шевченко.
Ментальні рефлексії цих двох сутнісно абсолютно різних титанів українського духу на максимально культурній амплітуді стануть підставою для виоформлення такого феномену як українська ментальність.
З позицій семіотики, яка репрезентує світоглядний і методологічний потенціал ментальності, - це обґрунтований спосіб пізнання.
2.1. Ментальний досвід філософії Г. Сковороди
"Ми називаємо Г. Сковороду українським Сократом" [199a, 20], знаходячи між ними, в першу чергу, рівноцінність для своїх народів та епох: без Сократа немислима Еллада, без Сковороди - барокова Україна.
Людина завжди існує в контексті свого часу, Сковороду теж треба розглядати, виходячи з такого підходу.
Бароко - культура, в якій немає однозначності. Саме тому, зародившись на Заході, вона знайшла добрий ґрунт в українській дійсності, що органічно не тяжіла до однозначності.
Україна цієї епохи - це "дует" наростаючих суперечностей: книжна староболгарська мова й активний розвиток живої розмовної, демократичне навчання в Київській академії, розквіт різних видів мистецтва (музики, архітектури, різьби, поезії, драматургії тощо) і нависаюча петля кріпаччини і т.п.
Сковорода зумів почути в тому "дует" первинну мелодію українського буття, але записав її мовою своєї згасаючої епохи - старокнижною, чим і ствердив складність цього часу.
Його вчення, як і більшість філософських теорій, залишилося незавершеним. Але в контексті барокової невизначеності воно іншого оформлення і не могло мати. Це вчення відкрите для інтерпретацій, пояснень, як і всяка об'єктивна дійсність.
2.1.1. Теорія "спорідненої праці" як "ментальний інструментарій" пізнання. У дусі свого часу Г.Сковорода розробляє вчення про дві натури -видиму і невидиму, поєднані між собою як "барва і малюнок" (твір "Вступні двері до християнської добронравності"), це світ у світі. Видима натура має імена: речовина, матерія, земля, тінь, плоть, тощо, невидима - Бог, вічність, доля, необхідність, Господь, цар, Отець, істина, розум, дух... Видима зветься творіння, невидима - Бог. У природі те сильніше, що невидиме. Те, що утримує ці дві натури у людській природі, Сковорода називає "дійсною людиною", що в контексті сучасних знань можна прочитувати як її ментальність.
Завдання людини - поєднати обидві натури так, щоб одна іншій була рідною, "спорідненою", адже "подібне тече до подібного, одне до одного, друге до другого".
Невидимою людською натурою є думка, вона - вічна, у постійному русі, мандрах, пошуках чогось нового, прагненні звільнитись від тілесного й увійти у спокій Божий.
Сковорода ототожнює свою видиму, плотську, натуру з дійсною, невидимою. Він мандрує не лише просторами духовних творінь власної природи, але й тією тілесною природою географічними просторами Європи, України, Росії. Він ловить свою думку, світ ловить його: похідне і первинне збігалося, подібне знаходило подібне. Досягнення такого ототожнення Сковорода вважав щастям, це робить людину блаженною, такою, що може обходитись "глиняною судиною так, наче б вона золота, але не менш блаженний і той, хто обходиться золотою судиною, наче вона глиняна". Адже тоді "дух в людини веселий, думки спокійні, серце мирне, все світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія" - стан ментальної врівноваженості видимої і невидимої натури.
Терміну "ментальність" Сковорода, звісно, не вживав, використовуючи фактично, рівнозначний йому - "спорідненість душі". Кожна людина має пізнати себе, пізнати свою природу - "споріднену душу", знайти собі заняття. Занять багато, і всі вони "в суспільності добрі, коли за них беруться за "спорідненістю", кожний на своєму місці виконує те, до чого створений. Головну роботу тут здійснює природа. Наука не має заважати їй, а лише довести "спорідненість" до досконалості. "Коли ж не дано "спорідненості", то що тоді може зробити наука? Птах може навчитись літати, але не черепаха" [159, 417-424].
Самопізнання як процес заглиблення людиною в свої ментальні сфери, за Сковородою, повинно бути універсальним засобом морального вдосконалення життя людини і суспільства, це один із шляхів до щастя в усій повноті його сутності.
Пізнати свою природу, свою "спорідненість" - означає знайти свою долю. Для здійснення себе-пізнання і заглиблення у свою ментальну зумовленість потрібне вольове зусилля, інтелектуальне міркування через ментальний силогізм "якщо..., то...". Людина, яка намагається пізнати саму себе, стає своїм творцем, митцем, бо, пізнаючи себе, відкриває в собі глибоке ментальне знання про свою першооснову - Бога - і вбачає свою подібність із ним як із первинністю, що її зумовлює і з якої вона походить. Похідне від себе людина, завдяки своєму ментальному чуттю, творить за зразком своєї похідності - за подобою Бога, якого відкриває в собі. Бог - невидима суть усього - перебуває у ній самій, у її серці і перетрансформовується в усю її діяльність за умови, якщо людина докопається до глибин власного серця і відчуває себе Боголюдиною. У серці зустрічаються Бог і думки людини. Тому Богопізнання здійснюється серцем, і найсправжнісінька людина презентується її думкою у власному серці в час (мить) зустрічі з Богом,