РОЗДІЛ 2
СТАТУСНА МОВНА ПОЛІТИКА
ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ УНР
2.1. Статус української мови в тогочасних ідеологічних системах
Принциповим моментом для кваліфікації певних заходів, суспільних акцій, декларацій як політичних дій є виокремлення в їх структурі механізмів досягнення згоди. Адже політика - "процес, у якому група людей, чиї погляди або інтереси на початковій стадії відрізняються, приймає колективне рішення про згуртування групи загалом, що запроваджується як спільна лінія поведінки" [173].
Це стосується і мовної політики, особливо з огляду на специфіку об'єкта політичних впливів. Хоча соціальна природа мови є загальновизнаною в мовознавстві, проте, наголошують учені, немає ізоморфності між соціальною структурою суспільства і соціальною структурою мови [138, 264]. На думку О. Швейцера, "поняття ізорморфізму, попри тісний зв'язок мовної діяльності та процесів соціальної взаємодії, взагалі не може бути застосованим до відношення мовних і соціальних систем" [15, 27-38]. Отже, вплив суспільства на мову як систему є опосередкованим і довготривалим. Очевидніші результати змін мовної поведінки особистості. Соціолінгвістичні дослідження доводять, що терміном, достатнім для становлення певного типу мовної поведінки особистості, є 10 років [31, 50]. Саме через останнє можна оцінити мовну політику як ефективну або як таку, що не мала результатів, врахувавши реальну мовну ситуацію, що склалася щонайменше за 10 років після впровадження механізмів реалізації. Певним застереженням для однозначних висновків, зокрема, може бути нестабільність політичної влади, що супроводжується зміною політичного курсу.
Аналіз історичних фактів переконує, що мовна політика трьох українських урядів - Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР в загальних рисах була послідовною. Втілювали її в життя ті самі діячі: наприклад, І. Огієнко за часів Центральної Ради очолював Правописну комісію в Міністерстві освіти, а за Директорії - став його головою. Навіть коли політична ситуація в Україні кардинально змінилася у зв'язку зі встановленням радянської влади, вектор мовної політики ще якийсь час зберігав попередній напрям. Так, Г. Яворська згадує про політику "українізації" як про напрям, започаткований у 20-і рр. на тій частині України, що ввійшла до складу СРСР [32, 156]. Описуючи в загальних рисах особливості радянської українізації, дослідниця зауважує, що ще 1928 р. українську мову у "Віснику Інституту української наукової мови" УАН називають державною, хоч за радянською конституцією вона цього статусу не мала [32, 156]. Ця обставина унаочнює вже цитовану думку Ю. Шевельова про те, що бурхливі революційні роки мали вирішальний вплив на статус української мови.
Отже, хоч якими розпорошеними й фрагментарними через тотальне замовчування й перекручування радянського періоду постають факти мовнореформаторської діяльності трьох урядів доби Української революції (1917-1920 рр.), їх слід кваліфікувати як мовну політику.
Цей висновок ґрунтується на фактах залучення мови до ідеологічних систем учасників політичного процесу 1917-1920 рр. У політичних програмах тогочасних партій мовним проблемам в Україні приділяли належну увагу. Ми вже згадували про ті політичні сили, що обстоювали надання українській мові статусу державної (соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, Український національний Союз, що були, на думку істориків, найвпливовішими партіями в Центральній Раді [174, 36-61]). Чимало було й тих, хто декларував розвиток української мови зі збереженням позицій російської мови (укапісти, кадети, соціал-демократи, соціал-революціонери). Мали прихильників і ті політичні програми, що заперечували права української мови як державної (різноманітні російські партії, які мали осередки в Україні). Це розмаїття поглядів свідчить про ідеологізацію мовних проблем, а відтак - про екстраполяцію їх у площину політики.
Для українського суспільного життя досліджуваного періоду характерним було співіснування кількох політичних систем. Так, на початковому етапі революції в Україні суб'єктами політичної влади виступали імперські загальнодержавні структури та Центральна Рада. Упродовж 1917-1920 рр. у різних українських регіонах владу прагнули реалізовувати кілька урядів (уряд УНР та більшовицький уряд, уряд П. Скоропадського, уряд Директорії УНР та військова Денікінська адміністрація).
У дослідженні зосереджено увагу на мовній політиці Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР, оскільки їхнім мовнореформаторським заходам, як свідчить аналіз відповідних документів, була притаманна наступність. Мовні проблеми згадані уряди прагнули розв'язувати шляхом компромісу з різноманітними суспільно-політичними групами задля збереження своєї влади й поширення її на українське суспільство. Отже, мовні проблеми для урядів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР були об'єктом політичного впливу: їх використовували для переконування, проведення переговорів та прийняття остаточного рішення, тобто для досягнення політичної згоди про спільну лінію поведінки. Наприклад, як політичне рішення можна оцінити схвалення "Найголовніших правил українського правопису" (травень 1918 р.) або переговори представників "Просвіти" з гетьманом П. Скоропадським з приводу закону про державну мову та оприлюднення "Меморандуму в справі оборони українського слова" (жовтень 1918 р.).
Наша позиція ґрунтується також на тому, що мовнореформаторські заходи, ініційовані чи підтримані названими урядами, мали характер політичної альтернативи в розв'язанні мовних проблем в Україні і справили вирішальний вплив на розвиток української мови в 20-их рр. ХХ ст.
Інші політичні системи мовну реформу в Україні або не передбачали (російські шовіністичні кола), або пов'язували її реалізацію не з національно-державотворчими процесами, а з ідеологемами класової боротьби (російські більшовики), що послідовно заперечували зв'язок мови з політичним самовизначенням нації. Як зауважує Г.