РОЗДІЛ 2
ПЕДАГОГІЧНА СПАДЩИНА С.ЧЕРКАСЕНКА
2.1. Проблеми освіти та виховання у статтях С.Черкасенка на сторінках
періодичної преси
Як відомо, революційні події 1905 р. призвели до появи документів, що відіграли
важливу роль в історії українського руху в Росії. Одним з таких документів
стали Тимчасові правила друку, підписані Миколою ІІ 24 листопада 1905 р. Адже
до того часу внаслідок дискримінаційної політики царського уряду україномовної
періодичної преси на Наддніпрянщині фактично не існувало. Лише три видання –
тижнева газета “Черниговский листок” (1861-1863), журнали “Основа”
(Санкт-Петербург, 1862-1863) і “Киевская старина” (1882-1907) – на своїх
сторінках поруч із статтями російською мовою друкували матеріали і
українською.
Оскільки положення Тимчасових правил друку нарешті дозволяли видання
періодичної літератури мовами народів Російської імперії, після їх затвердження
почався активний процес створення україномовних газет і журналів. Так з’явилися
газети “Рідний край” (Полтава-Київ-Гадяч), “Громадська думка” (Київ), “Світова
зірниця” (Могилів-Подільський), “Добра порада” (Катеринослав), журнали “Нова
громада” (Київ), “Вільна Україна” (Санкт-Петербург) тощо. Всі вони поруч із
іншими проблемами значну увагу приділяли культурно-освітнім питанням. Таким
чином, за відсутності фахової педагогічної преси національні періодичні видання
політичного, економічного та літературного спрямування стали засобом
оприлюднення та обговорення найболючіших освітянських проблем, одним із шляхів
акумуляції та формування громадської думки щодо політики уряду в цій галузі, а
також щодо стану та завдань навчальних закладів різного типу [91, 22-34]).
Проте більшість із новостворених видань вийшла всього кількома номерами.
Передусім, давалися взнаки конфіскаційні заходи місцевих адміністрацій. На
життєздатності національної преси також позначалися брак кваліфікованих
українських журналістів та відсутність достатньої згуртованості серед бажаючих
творити у цій царині. Крім того, уряд, дозволяючи видавати українську пресу,
переслідував тих, хто їх читав. Це не могло не вплинути на кількість
передплатників, а відтак - і на фінансовий стан редакцій та настрої видавців.
Як уже зазначалося, перший на Наддніпрянщині український педагогічний журнал
“Світло” почав виходити в Києві у 1910 р., а його засновниками стали
співробітники видавництва “Український учитель” на чолі з Г.Шерстюком. У
редакційній статті “Наші завдання” видавці цього часопису писали, що ставлять
перед собою два головних завдання. Перше - “допомагати усім заходам у справі
народньої освіти, освітлювати всі питання просвітнього характеру, знайомити з
усіма здобутками людської думки в педагогічній, в широкому розумінні цього
слова, сфері, розробляти теоретичні й практичні питання шкільного,
позашкільного й сімейного виховання”. Друге завдання – “спеціально освітлювати
й розробляти питання про освітні потреби українського народу (…), пропагуючи
серед громадянства думку про рідну мову в освіті й усякі практичні способи для
переведення цієї думки в життя” [93].
Усі чотири роки свого існування журнал “Світло” був фактично єдиною на
Наддніпрянщині загальноукраїнською інституцією, що об’єднувала всіх освітян,
прихильних до ідеї рідної школи. Сузір’я талановитих авторів (на сторінках
щомісячника знаходимо статті таких визначних діячів національної освіти, як
С.Русова, Я.Чепіга, Г.Шерстюк, С.Єфремов, В.Дурдуківський та ін.) забезпечило
часопису різноплановість та актуальність тем, жвавість викладу, зробило його
достовірним джерелом вивчення інтенсивної творчої діяльності педагогічної
громадськості України на початку ХХ ст.
Як свідчать спомини і Ю.Тищенко-Сірого [168, 171], і С.Русової, С.Черкасенко
відігравав одну з провідних ролей у творенні цього часопису. Зокрема Софія
Федорівна згадувала: “Шерстюк, Черкасенко і я почали видавати “Світло”. Де
бралися на нього кошти – я й сама не знаю. Чи давала “Просвіта”, чи якась інша
українська організація, але ми відразу мали передплатників і (це теж було
добре) безплатних дописувачів. (…) Багато писали Черкасенко, Шерстюк і я іноді
під кількома різними підписами в одній книжці; писав і “Наш”, тоді учитель в
Кам’янці, і Шелухін. ”Світло” якось відразу придбало симпатії українського
громадянства, його провадила обережно й любовно рука Шерстюка. Всі ми страшенно
захоплювалися цією працею” [126; 127].
На сторінках журналу “Світло” знаходимо біля 40 публікацій С.Черкасенка. Його
статті (а вони часто були підписані псевдонімами Провінціал, С.Тодосієнко,
Есефче, криптонімами С.Т., С.Ч. та ін.) характеризуються різноманітністю тем.
Діяч пише про педагогічні погляди М.Пирогова та Б.Грінченка, розглядає виховне
значення творів Т.Шевченка, підіймає питання про мову викладання, про моральне
виховання учнів, його турбує доля народних бібліотек та читалень при школах,
проблема самогубства дітей у зв’язку з іспитами тощо. Протягом навчального року
з вересня 1910 р. по травень 1911 р. у журналі було опубліковано цикл з 9
невеликих статей С.Черкасенка під загальною назвою “З життя”, де автор
розглядав нагальні проблеми вчительства, зокрема його правове становище.
Звертає на себе увагу низка рецензій Спиридона Феодосійовича на видання
української преси, а також на новинки науково-популярної, художньої та
педагогічної літератури, що виходили як у Росії, так і на території Західноїй
України в Австро-Угорщині.
Водночас С.Черкасенко розглядає освітні проблеми на сторінках інших українських
періодичних видань. У першу чергу серед них можна назвати “Літературно-науковий
вістник”, який продовжував відігравати важ
- Київ+380960830922