РОЗДІЛ 2
ПРАВО ЕТНОСПІЛЬНОТ НА САМОВИЗНАЧЕННЯ - ДОКОРІННИЙ ПРИНЦИП ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
1.2. Етнонаціональне самовизначення в сучасних глобалізаційно-трансформаційних процесах.
Питання про право націй та народів на самовизначення є відносно новим. До другої половини ХХ ст. будь-який поневолений народ чи нація добивалися свободи шляхом як правило збройної боротьби, а не апеляціями до права чи міжнародної громадської думки.
Під впливом подій Першої світової війни сформувалася концепція права націй на самовизначення, що передбачала і право націй на створення незалежних держав, вершиною втілення якої можна вважати деколонізацію країн Африки та Південної Азії після Другої світової війни. На сьогодні ставлення до цього принципу дещо змінилося, оскільки на перший план виходять проблеми міжнародної та регіональної стабільності. Водночас суттєвої корекції зазнає і концепція колективних прав, поступаючись місцем перед пріоритетністю індивідуальних прав людини, що дає можливість розглядати національні права спільнот через призму їх гарантій і забезпечення саме як індивідуальних прав людини і громадянина. Проте не можна вважати, що це питання остаточно вирішене, оскільки на сьогодні бракує якихось універсальних, загальноприйнятих критеріїв ставлення до реалізації національних прагнень шляхом суверенізації.
Право народів на самовизначення після першої світової війни стало гаслом міжнародної політики. Після так званих "Чотирнадцяти пунктів" американського президента Вудро Вільсона поняття "право народів на самовизначення" стало використовуватися в якості рушійної сили для утворення національних держав. Це означало, що народи можуть організовувати своє існування у політичному, економічному і культурному відношенні без втручання інших держав. Пізніше було проголошено принцип, за яким народи мають право також і на внутрішнє самовизначення. Під цим розуміється наступне: у межах державного об'єднання різні народності мають право на культурну самобутність і на представництво у політичних органах. Таким чином право на самовизначення розуміється і як захист меншин. Там, де самовизначення систематично подавляється народом, що складає більшість населення, існує право на самозахист і на сецесію (відокремлення). Але право народів на самовизначення ні в якому разі не є підгрунтям права на відокремлення від держави. Сецесія конкурує з міжнародно-правовими основами територіального суверенітету держави.
Із цього слідує, що не існує ніякого універсально діючого права на самовизначення. Право на самовизначення мало б своїм наслідком універсальне право на сецесію, що не в інтересах усього світу. У зв'язку з цим зрозуміло, чому світова співдружність держав відхиляє загальне право на сецесію. В окремих випадках це може привести до того, що існуючий уряд цементує status quo і не звертає уваги на легітимні права меншин, які мешкають на своїй території. Якщо послідовно застосовувати право на самовизначення в радикальній формі, то наслідком цього стане незкінченний розпад держав.
В Європі було реалізовано принцип національної держави, який у самому широкому тлумаченні виходить з того, що держава, нація і народ ідентичні. Той, хто залишив кордони держави, в принципі залишає народ, до якого належав. Так як ідея права на самовизначення з-першу була пов'язана більше з думкою про суверенітет народу, ніж з етнічними уявленнями, тоді цей висновок зрозумілий. Тільки з часом почала набувати ваги етнічна точка зору, і вона надала іншого вигляду праву народів на самовизначення.
Коли модель етнічно однорідної національної держави переживає ренесанс, слід пригадати, що в історії, да і в сучасності, ми зустрічаємось з поліетнічними державами. Ідеал етнічно монолітної національної держави виник лише у ХІХ столітті і приніс багато згубного.1
Якщо розглядати цю проблему історично, то йдеться про право, яке з'явилося нещодавно, і змогло реалізуватися лише у ХХ ст. Його виникнення відноситься до часів Французької революції. У викладі Йорга Фіша цей принцип пережив декілька фаз розвитку. У перший період, який тривав від Французької революції до першої світової війни, головну роль відігравало вчення Гердера, відповідно до якого людство складається з народів, які є об'єктивними реаліями. Але навіть у цей період у Європі помітні були значні розходження в думках відносно того, хто складає народ чи націю.
Другий період охоплював час з кінця першої світової війни до кінця другої світової війни. Після двох світових війн принцип права на самовизначення допомогав країнам-переможницям організовувати Європу у державному відношенні на новий лад. Була зроблена спроба привести державні кордони у відповідність із кордонами національностей, але часто через прикордонні черезполосиці у Центральній та Східній Європі ця вимога не була реалізована. Але у багатьох випадках дійшло до вигнання. У якості головного принципу країни-переможниці та їхні союзники проголосили недопущення для себе ніяких територіальних втрат. При цьому етнонаціональний принцип грав другорядну роль, що у значній мірі демонструє його відносність.
Третій період почався після другої світової війни і тривав до розпаду Радянського Союзу у 1989-1990 р. Коли колонії європейських країн звільнилися політично, право на самовизначення знову знайшло своє відображення у резолюціях. У 1960-і роки колонії стали незалежними державами, і їхні кордони відповідали адміністративним кордонам колишніх колоніальних держав. Такій спосіб утворення держав не мав нічого спільного з правом народів на самовизначення, навіть коли декларації ООН несправедливо стверджували це. Людей у цих нових країнах не питали; культурна, етнічна чи релігійна належність не відігравали ніякої ролі. Подібне регулювання мало і позитивні риси, оскільки воно заважало тому, щоб від імені права на самовизначення народу велись незкінченні війни.
Сучасний період в історії права на самовизначення народів починається з розпадом СРСР. Після розпаду соціалістичного табору націоналізм виявився
- Київ+380960830922