Філософія історії Ф.В.Й.Шеллінга

Розділ 2.2.
Теоретичні витоки філософії історії Ф.В.Й.Шеллінга: І.Кант і Й.Г.Фіхте
Філософсько-історичні погляди Шеллінга формувались під впливом не тільки
культурно-політичних факторів, вони коріняться на теоретичних джерелах, якими є
філософсько-історичні ідеї І.Канта, філософсько-історичні вчення Й.Г.Фіхте та
Й.Г.Гердера.
Філософсько-історичні ідеї І.Канта стали одним із головних теоретичних джерел
філософії історії Шеллінга. Слід одразу сказати, що філософія історії Канта ще
не може назватись ні вченням, ні тим більш системою. Але це зовсім не означає,
що його філософсько-історичні погляди були поверхневими і фрагментарними. Важко
знайти таку філософсько-історичну проблему, якій би не приділив увагу
кенігсберзький мислитель, але праці з філософії історії у нього різнопланові й
серед них немає жодної, яка б систематизувала всі філософсько-історичні
проблеми.
Філософсько-історичні ідеї були розроблені І.Кантом у багатьох працях,
здебільшого критичного періоду. Назвемо найосновніші з них – “Ідея всесвітньої
історії у всезагально-громадянському плані” (1784), “Про початок людської
історії, який припускається” (1786), “Про первісно зле в людській природі”
(1792), “До вічного миру” (1795), “Рецензія на книгу Гердера “Ідеї до філософії
історії людства”” (1799).
Серед цих творів, центральне місце в Кантовій філософії історії посідає “Ідея
всесвітньої історії у всезагально-громадянському плані”, де мислитель намічає
контури, яким судилося перерости у потужні філософсько-історичні вчення в
роботах його наступників: Й.Фіхте, Ф.Шеллінга, Г.Гегеля.
Ключовою у філософії історії Канта була ідея “всезагальної історії”, яку
філософ намагався якнайкраще дослідити, оскільки вона задавала масштаб усіх
його філософсько-історичних досліджень. “Ідея всезагальної історії” не була для
Канта такою темою, з приводу якої він задовольнився б повідомленням широкому
загалу про будь-які свої уявлення, або тим, щоб поділитись думками, які раптово
прийшли йому на думку, і висловити своє суб’єктивне ставлення” [116, с.23].
Ідею всесвітньої історії продуктивно задіяли потім у своїх
філософсько-історичних поглядах також Фіхте, Шеллінг й Гегель.
Виходячи з розуміння історії як феномену всезагального людського життя можна
вивести всі інші філософсько-історичні поняття-проблеми: суб’єкту історії,
рушійних сил історії, мети та сенсу історії. Деякі кантознавці звертають увагу
на те, що Кант прагнув поняттям “ідеї всезагальної історії” довести
позаемпіричний характер історичного знання, яке доводить цілісність людства або
роду, який має природні задатки та водночас виступає в якості суб’єкта історії,
а також, що в сукупному процесі історії природа реалізує свої задуми й цілі,
щоправда, за допомогою “розвитку первинних задатків”. “Оскільки ідея
всезагальної історії є поняття а priori, то з його допомогою повинні
позначатись необхідність і закономірність історичного процесу” [116, с.23].
Кант стверджує, що суб’єктом історії може бути лише людський рід, а не окремий
індивід. “Історію слід розуміти не як розповідь про дії й події з життя
індивіда чи багатьох індивідів, а як історію людини, яка виступає в якості
представника роду, а отже як єдиного суб'єкта історії” [116, с.25]. Свідомість
одного індивіда не в змозі осягнути історію, для цього потрібен досвід
поколінь. “Природні задатки людини (як єдиної розумної істоти), спрямовані на
застосування її розуму, розвиваються повністю не в індивіді, а в роді” [60,
с.9]. Індивід смертний, рід безсмертний. Потрібен неосяжний ряд поколінь, які б
поступово передавали один одному просвіту, щоб довести задатки, які містяться в
нашому роді, до повного їх розвитку. Тому рід для Канта – це передовсім
можливість реалізувати той величезний потенціал, який вклала природа в людську
істоту. Слідом за Кантом ідею людського роду як суб’єкту історії розвиватимуть
Фіхте й Шеллінг, особливо на ранньому періоді творчості.
На відміну від свого сучасника Г.І.Гердера, який убачав в історії реалізацію
природних задатків (своєрідне еволюційне продовження природи), Кант між
природою й історією прокладає чітку межу. Це два різні світи, де існують свої
закони: в царстві природи – закон причинності, а в царстві свободи (історії) –
доцільності.
Утім Канту не вдалось повністю розмежувати природу й історію. При спробі
відкрити в хаосі людських дій, з яких сплітається історія, що-небудь осмислене,
яке б відповідало вимогам розуму, Канту доводиться апелювати не до усвідомлених
цілей і дій самих людей, а до природи. Намагаючись розгадати її цілі в хаосі
людського безглуздя, він прагне знайти природний закон там, де люди не
піклувались про те, щоб утвердити закон свого власного розуму. “В основі всієї
історії лежить у Канта план природи” [11, с.77]. Варто зазначити, що поняття
“план природи” досить складне. І було б великою помилкою розуміти його так, що
Кант, так би мовити, натуралізує закони суспільного розвитку, редукує їх до
законів природи. Він дійсно ще не може окреслити специфіку суспільно-історичних
законів у порівнянні з природними законами. Але поняття природи виконує в нього
іншу функцію. Воно покликане, по-перше, проблематизувати сферу законів
суспільного розвитку, і, по-друге, надати їм такого авторитету, яким по праву
користувались закони природи. Невипадково, крім поняття “план природи” Кант
наполегливо вводить поняття “всесвітньо-громадського плану”.
Всесвітньо-громадянський план є планом лише в тому відношенні, що в ньому діють
такі ж об’єктивні закони як і в плані природи.
Здавалось би суспільні відносини відрізняються значним ступенем хаотичності і
не піддаються більш менш точному прогно