РОЗДІЛ 2
ДИДАКТИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ
2.1. Дидактика сучасної української національної школи
Реформування шкільної освіти на сучасному етапі розвитку українського
суспільства визначається змінами її цілей і функцій. Як наголошується в
Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті, головна мета
української системи освіти полягає в тому, щоб „створити умови для розвитку і
самореалізації кожної особистості як громадянина України, формувати покоління,
здатні навчатися протягом життя, створювати й розвивати цінності громадянського
суспільства” [162]. Виходячи з цього положення, визначаються основні завдання
системи освіти, серед яких важливе місце посідає організація
„навчально-виховного процесу з урахуванням сучасних досягнень науки,
педагогічної теорії, соціальної практики, техніки і технології; ... створення і
впровадження інформаційних технологій навчання; ... варіативність навчальних
програм, індивідуалізація навчання й виховання” [162].
За роки розвитку вітчизняної школи в безальтернативному просторі сформувалася
„оптимізацій на” парадигма побудови навчально-виховного процесу, дидактичних
форм його реалізації. За умов відсутності значної кількості освітніх парадигм,
такий підхід цілком виправдовував себе, адже допомагав учителю „виділити
простір для творчості в чітко визначених умовах педагогічної життєдіяльності,
зрозуміти, в чому він може виразити свою індивідуальність при наявності
жорсткої регламентації педагогічних дій” [173, 10].
Фахівці, які займаються вивченням питань, пов’язаних з необхідністю
впровадження інноваційних технологій у навчально-виховний процес
загальноосвітньої школи з метою розв’язання завдань її реформування, однією з
головних причин, що гальмують цей процес, називають поширений серед значної
кількості шкільних учителів усталений консерватизм. Виходячи з таких ідей,
обстоюючи їх правомірність, дослідники виокремлюють ті негативні наслідки, до
яких призводить феномен консерватизму, а саме:
- трафаретність, стандартність мислення, неспроможність учителя критично
ставитися до ініційованих ззовні педагогічних проектів;
- низька результативність спроб підвищення рівня навчально-виховного процесу
через поширення передового досвіду в умовах реформування системи освіти. Це
зумовлено тим. що, як правило, досвід педагогів-новаторів впроваджується
несистемно (запозичуються лише окремі прийоми, форми та методи роботи) і
нетривалий час; поступово бере гору особистий погляд на процес навчання з
незначними залишками від передового педагогічного досвіду [173, 11].
Наслідком консерватизму є також низька психологічна готовність учителів до
розуміння й належного сприймання діалектичного характеру розвитку систем, у
тому числі й педагогічних. Відсутність на індивідуальному рівні педагогічної
діяльності науково обґрунтованих систем роботи призвело до того, що „вчитель не
має чіткого уявлення про концептуальні засади, принципи й базові ідеї, на яких
ґрунтуються особисті педагогічні дії; не встановлює органічних взаємозв’язків
між формами, методами і прийомами роботи, змістом урочної та позаурочної
навчально-виховної діяльності; особистий досвід ототожнюється з впроваджуваним
передовим педагогічним досвідом” [173, 11].
Відомо, що через школу, як соціальний інститут, проходить кожна людина в
найбільш відповідальний період свого життя. Тому цілком закономірно постає
питання: „Якою ж має стати сучасна школа?” Дослідники, які спрямовують свої
наукові пошуки в цьому напрямі, називають досить широке коло таких аспектів.
Наведемо деякі з них, що безпосередньо торкаються нашої проблеми:
1. Розбудоване освітнє середовище, яке спроможне забезпечити оптимальний
розвиток кожної дитини та допомогти зорієнтувати її у визначенні того
освітнього рівня, який необхідний лише їй.
2. Створення виховної моделі, спроможної виховати людину свідому настільки, що
вона зможе користуватися благами волі, не вступаючи в конфлікт із
суспільством.
3. Індивідуалізація та диференціація навчально-виховного процесу.
Індивідуалізація повинна допомогти вивчити психологічні особливості дитини,
спрогнозувати динаміку її розвитку, щоб у майбутньому з найменшими втратами
вибрати свій профіль у навчанні [12, 144].
У ході вдосконалення навчального процесу зазнають змін зміст і функції
фронтальної, групової та індивідуальної роботи учнів. Раніше зазначені форми
зумовлювалися переважно необхідністю залучення всіх дітей до навчання без
урахування їхніх індивідуальних особливостей. Сьогодні організаційні форми
розглядаються як „важливі засоби індивідуалізації навчання на різних рівнях
урахування загального, соціально-типового та індивідуально-своєрідного в
особистості учнів” [249, 22].
Таким чином, фронтальна робота зорієнтована не на середнього учня, а на те
спільне, що властиве всім учням як членам певного колективу, і покликана
сприяти дальшому розвитку цієї спільності, що досягається завдяки однаковому
залученню всіх до виконання спільного завдання.
Групова форма „базується на соціально-типових спільних властивостях
(особливостях, якостях, характеристиках), притаманних групі учнів як частині
класу, і характеризується одночасно виконанням диференційованих для груп
завдань” [249, 22]. Така диференціація може здійснюватися за обсягом, змістом,
мірою допомоги, способом пояснення та іншими ознаками. Групи учнів непостійні,
їхній кількісний і якісний склад змінюється залежно від предмета, змісту теми
тощо.
Індивідуальна робота будується з урахуванням специфічних особливостей учня,
зокрема тих його якостей, які пов’язані із засв
- Київ+380960830922