РОЗДІЛ 2. Концепція сценічної виразності Франсуа Дельсарта
2.1. Становлення та еволюція курсу прикладної естетики
До наших часів дійшли дуже скупі відомості про життя та творчість Франсуа
Дельсарта. До того ж, одні й ті самі факти подаються його послідовниками та
пропагандистами розрізнено й опоетизовано. В жодному випадку не можна
забувати, що Дельсарт жив у час, коли головним літературним і мистецьким
напрямком у Європі був романтизм, а тому прикрашення його біографії має цілком
об’єктивні передумови і є даниною часу.
Немаловажним є той факт, що більшість літературних джерел — як про курс
прикладної естетики, так і про особисте життя Франсуа Дельсарта — вийшла після
його смерті. А смерть, як відомо, робить будь-яку людину в очах її оточення
кращою, досконалішою.
Власне, після смерті Дельсарта у 1871 р. йому було приписано факти, які
викликають сумніви у своїй достовірності. Втім перевірити їх сьогодні видається
майже неможливо. З іншого боку, ми звернули увагу на певні “перегукування”
фактографічних даних життя Дельсарта з діяльністю інших французьких митців (у
першу чергу педагогів), його сучасників. Що наводить на думку, а чи не
приписали Дельсарту того, чого він не робив?
Навіть одного побіжного погляду на різноманітні джерела достатньо для того, щоб
зауважити певні протиріччя в біографії Дельсарта. Ми не ставимо собі за мету
відтворити в повному обсязі біографію французького теоретика мистецтва,
натомість спробуємо розв’язати ті факти, які відіграли вирішальну роль у
формуванні курсу прикладної естетики і мають ключове значення для розуміння
внеску Франсуа Дельсарта у французьку та європейську культуру.
Франсуа Александр Ніколя Шері Дельсарт (Delsarte) народився 19 листопада 1811
року в невеличкому містечку Солем поблизу Камбре. Його батько — Жан Ніколя
Туссе Дельсарт (нар. 1778 р.), за свідченнями кількох дослідників [188; 203] —
був не надто успішним винахідником, який не міг прогодувати свою сім’ю і навіть
пустив на вітер весь посаг своєї дружини Альбертини Еме Ролан, що походила з
багатої сім’ї. Натомість, за свідченням дочки Франсуа Дельсарта Марі Жеральді,
Жан Ніколя Туссе був “сільським лікарем, людиною бідною, але оригінальною”
[128, с. 534].
Про дитинство Франсуа мало відомостей, а ті, що дійшли до нас, справді подібні
до романтичних оповідань. За свідченням фактично всіх біографів Дельсарта, один
з таких “анекдотів” мав ключове значення для народження курсу прикладної
естетики.
За однією версією, більш правдоподібною (оскільки висловила її дочка Дельсарта
Марі Жеральді під час своїх лекцій в Америці), Франсуа “ще був хлопцем, коли
батько відправив його разом з молодшим братом у Париж. Там вони стали
підмайстрами ювеліра й робили золоті ланцюжки” [там само].
За іншою, більш романтичною і навіть драматичною, версією, сім’я Дельсартів
розпалася. Цей розпад відбувся приблизно у 1821 р. Альбертина Дельсарт залишила
двох наймолодших дітей, Еме й Каміля, у своєї матері, а зі старшими, Франсуа й
Луї, вирушила в Париж, щоб знайти роботу й дати добру освіту своїм синам.
Франсуа йшов десятий рік, Луї – восьмий.
За цією версією, їй не вдалося ні знайти роботу, ані віддати синів до школи.
Тоді вона залишила їх у пансіонаті, але як тільки вичерпалися незначні кошти,
що мати заплатила наперед за їхнє перебування, Франсуа і Луї втратили притулок.
Приблизно в той самий час Альбертина Еме Ролан помирає (за “неромантичною”
версією вона померла у 1837 р.; на цей рік вказують біографи Жоржа Бізе, для
якого Альбертина була бабусею по лінії матері).
Подальші події життя Франсуа Дельсарта висвітлюють майже всі біографи ХІХ
століття: “Повертаючись з похорону, він [Франсуа Дельсарт – М.Ш..] втратив
свідомість на полі. Коли він прийшов до тями, то почув віддалені звуки музики,
і не знаючи, звідки вона лине, подумав, що це музика ангелів. Відтоді він мріяв
ні про що інше крім музики, він хотів почути все, що тільки можливо, він
прагнув вивчати її” [128, с. 534].
Втім інші послідовники прикладної естетики називали цей епізод з життя
Дельсарта не інакше як “транс”, “екстаз”, “містичне видіння”, “провидіння”, в
якому Франсуа побачив свою майбутню теорію.
За свідченнями Анжеліки Арно, в цей час Дельсарт прагнув самотужки пізнати
таємниці музики: “Він усвідомлював, що знаючи певну кількість знаків, можна
співати й грати на інструменті. Він говорив про це з усіма, хто тільки його
слухав; він намагався про це довідатися і все з’ясувати” [128, с. 275]. Таке
“вивчення” музики сьогодні викликає лише посмішку, проте в Арно немає навіть
натяку на глузування.
Князь С.М.Волконський дещо підправив історію Арно: “Як вкопаний, слухав він
вуличних співаків, навчився від них назв нот і сам придумав спосіб їх запису”
[30, с. 34]. Що це був за спосіб нотування не довідався ніхто, але – за
свідченнями майже всіх біографів Дельсарта – саме записування музики на піску
в саду Тюйльрі стало причиною знайомства Дельсарта з музикантом Бамбіні,
“батьком Бамбіні”, як називав його Франсуа, який надав малому Дельсарту
притулок і по-справжньому посвятив його в музику. Знайомство їхнє відбулося
приблизно 1823 р. За іншими джерелами — в період з 1821 по 1826 рр. [183, с.
124].
Немає підстав сумніватися в реальності існування “батька Бамбіні”. Французький
дослідник Ален Порт наприкінці в 1990-х знайшов лист, датований 5 липня 1825
р., від батька Франсуа — Жана Ніколя Туссе Дельсарта — до свого сина на
адресу: “месьє Бамбіні, вчитель музики, вулиця дю Ґарле №5” [182, с. 10].
Змісту листа, щоправда, Порт не подає, проте сам цей факт свідчить про те, що
Франсуа, перебуваючи в Парижі, підтримував контакт з рідним батьком (це т
- Київ+380960830922