РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ВІЙСЬКА КНЯЖОЇ ДОБИ
2. 1. Студії І.Крип'якевича з історії війська і військової справи княжої доби на тлі розвитку європейської історіографії
І.Крип'якевичу належить ціла низка спеціальних досліджень [292; 301; 281; 210; 297] і науково-популярних праць [305; 306; 310; 311; 317; 2584 215] присвячених історії українського війська і військової організації княжої доби. До княжої доби ми відносимо період ранніх племінних князівств, Київської Русі й удільних князівств (до рубежа ХV-XVI ст.), тобто період, коли князівства були основними політичними структурами суспільства (як прийнято в новійших працях, зокрема другому томі "Історії української культури" та інших узагальнюючих працях) [621]. Сам І. Крип'якевич приймав схему М. Грушевського за якою Київська доба змінилася Галицько-Волинською, яку змінила Польсько-Литовська доба.
Дослідження І. Крип'якевича з військової історії княжої доби були в українській історіографії піонерськими. Ніхто з українських істориків до нього не здійснював подібних спроб, включаючи М. Грушевського. Погляди І. Крип'якевича на українську військову історію княжої доби надовго залишалися пануючими серед українських істориків. Дослідження його сучасників Г. Смольського [789], М. Дужого[590], А. Добровольського [578], В. Довженка [579-581], І. Дзябко та Л. Ситенко [577], О. Силина [580] та інших тільки доповнювали висновки І. Крип'якевича. Багато вчених просто переказували і цитували його праці з цього питання.
Загалом українська історіографія дуже мало займалася дослідженням військової справи княжої доби. Історико-археологічні дослідження львів'янина М. Рожка охоплюють тільки незначні фрагменти - наскальні фортеці і карпатську лінію оборони. Новійші дослідження Л. Войтовича, враховуючи праці насамперед російських та польських військових істориків, також базуються на працях І. Крип'якевича [524-526]. Не уникнув цього і киянин М. Котляр [672]. І зараз, незважаючи на деякі аспекти, які викликають заперечення у світлі поглядів новішої історіографії, праці І. Крип'якевича залишається найбільш повними і об'ємними дослідженнями з військової історії княжої доби.
В російській історіографії, сучасній І. Крип'якевичу, військова історія княжої доби також не була дослідженою. Першу спробу подати узагальнену картину зробив С. Соловйов [790-792]. Російські військові історики довший час просто не зауважували військової історії княжої доби, вважаючи, що нічого цікавого і вартого уваги тоді не відбувалося, а сам розвиток військової справи проходив під абсолютним впливом спочатку вікінгів та Візантії, а пізніше - монголів. Це стосується праць Г. Антоновського [486]; Т. Мальгіна (1752-1819), якому належить перша спроба створення загальної праці з російської військової історії [714]; Г. Мягкова [730]; одного з найбільших російських військових істориків генерала від інфантерії князя М. Голіцина (1809-1892) [534-535]; генерала від інфантерії Г. Леєра (1829-1904) [696] та інших. Тільки, починаючи від праць українця за походженням генерал-лейтенанта Модеста Богдановича (1805-1882) з'явилася тенденція пошуків елементів самобутності у розвитку військової справи середніх віків [508].
Взагалі з українського дворянства походили всі чільні військові історики, які торкалися цього періоду. Генерал від інфантерії А. Пузиревський (1845-1904) у своїх працях зачепив основні проблеми історії військової справи княжої доби (рівень озброєння, комплектацію, чисельність, організацію війська, його бойового застосування та участі у різних війнах [753-754]. Але власне домонгольському періоду він приділив мінімум уваги, зупинившись побіжно тільки на деяких моментах. Більшість князів-полководців він взагалі не згадував (в т. ч. І Олександра Невського, якого радянські військові дослідники цінували чи не найбільше). Святослава Ігоревича оцінював на підставі заключень візантійського хроніста Льва Диякона.
Генерал-майор Дмитро Масловський (1848-1894) також невисоко оцінював рівень військової справи у домонгольський період. Певні прогресивні зміни він бачив тільки як наслідок монгольського впливу, а справжній розвиток військової справи - тільки з початків петровської епохи [717]. Працюючи з багатими документами XVIII-XIX ст., російські військові історики, на відміну від І. Крип'якевича, не любили аналізувати такі джерела як літописи. Почасти тому у своєму докладному аналізі походу війська Дмитра Донського Д. Масловський не помітив активної участі чернігівських дружин та інших військ з Південної Русі [718. С. 207-238].
Генерал-лейтенант Микола Міхневич (1849-1927) глибше вникнув у суть проблеми, вперше запропонувавши порівняльний аналіз рівня підготовки, озброєння та організації військ, взявши за базу порівняння кращі європейські зразки [721-723].
Його висновки повністю прийняв один з найбільших російських воєнних істориків генерал від інфантерії Олександр Мишлаєвський (1856-1920). Але в солідних і товстих працях О.Мишлаєвського не знайшлося місця подіям з військової історії княжої доби. Відлік російського військового мистецтва Мишлаєвський починав з петровської доби.
Генерал-лейтенант Олексій Байов (1871-1935), професор військової історії Академії генерального штабу, на відміну від своїх російських колег відводив військовій справі княжої доби досить поважне місце в рамках військової історії Росії, енергійно відстоював право на існування окремої кафедри російського військового мистецтва. Але і у його працях цей період займає незначне місце [491-493], немає згадок на праці І. Крип'якевича.
Ще менше уваги йому приділено у фундаментальних дослідженнях П. Гейсмана [532-533]. Ця ж тенденція збереглася і у колективній монографії з історії російської армії, авторами якої були О. Байов, А. Єлчанінов, А. Зайончковський, М. Міхневич, В. Никольський, М. Орлов, А. Свечин, М. Янушкевич та ін. [631], та у військових енциклопедіях, виданих Генштабом Росії під редакцією Генріха Леєра [591] та військовими товариствами [521].
На жаль Іван Крип'якевич теж