РОЗДІЛ 2
Провідні мотиви малої прози
Мала проза М.Цуканової, різноманітна за тематикою та проблематикою (що
обумовлено деякими біографічними моментами, формуванням світоглядної концепції
письменниці), об’єднується рядом мотивів, які є ключем до розуміння авторського
світобачення.
2.1. Мотив самотності
Арешт чоловіка (в 1934 році) та статус „дружини ворога народу” спричинив
цілковиту ізоляцію письменниці та близьких їй людей від навколишнього світу,
навіть родичі прагнули відмежуватись від арештованого та його нової родини, бо
навкруги панував страх бути запідозреним у злочині та репресованим.
Скориставшись порадою П.Тичини писати про те, що їй добре відомо, М.Цуканова
пише новелу „Дощ іде”, лейтмотивом якої стає самотність.
Історію дівчинки, доньки розкуркулених батьків, яка живе мрією помститись
своєму „ворогові” – голові сільради – і з початком війни отримує таку нагоду,
авторка розпочинає риторичними питаннями: „Чи знаєте ви, що таке самотність?
Самотність, овіяна тугою, яка жене вас до тих, хто проходить повз вас, байдуже,
не помічаючи, або брутально штовхає вас, звільняючи для себе шлях? Чи знайома
вам осінь думок, народжених самотністю, коли серце, конаючи від холоду, засинає
зимовим довгим сном?” [186, с.36]. Такий початок у невеликому за обсягом творі,
як слушно зауважує В.Фащенко, „задає тон майже до кінця. Спроектований до теми,
до фокуса, перекинутий туди, він стає образом, спалах якого викликає ланцюгову
реакцію” [164, с.181]. Звернення до уявного співрозмовника стає початком
сповіді дівчини, закликом до розуміння, спробою пояснити свій учинок.
Самотність у героїні асоціюється з осінню, „суворою, жорстокою” та дрібним
дощем. Краплі дощу, що падають тоскно, одноманітно, стають імпульсом, який
пробуджує в її душі спогади.
Обираючи форму новели-спогаду, М.Цуканова йде за літературною традицією:
подібний спосіб викладу матеріалу зустрічаємо у творах Б.Грінченка, І. Франка.
До того ж монологічна розповідь від першої особи „є популярною формою світової
новелістики, яка живилась і живиться усним оповіданням” [164, с.161]. Перша
картина, що виринає в пам’яті героїні, пронизана спокоєм та оптимізмом: „Я лежу
на своєму улюбленому місці серед кущів і дивлюся на шлях. Він стрічкою
перетинає густий ліс і ховається в зеленій далині. Згори, крізь листяне
мереживо, до мене блакитно всміхається небо, а навколо безжурно плигає пустун
промінь” [186, с.36]. Гармонію дівчинки з навколишнім світом порушує поява
людей на шляху, а саме жінки та героїні, що тримається за материну спідницю,
вони пробуджують почуття тривоги, болісні спогади про життя в родині та
подальше сирітство.
Завдяки прийому ретроспекції, який обирає авторка, перед читачем постає життя
дівчини, починаючи з дитинства. Зображені події свідчать про те, що самотність
героїні є наслідком трагічної ситуації, спричиненої соціальними змінами, а не
її свідомим добровільним вибором. Як кадри кінофільму (деякі елементи тексту
виконують функції ремарок: „а уява охоче розгортає передо мною стрічку
спогадів” [186, с.37], „але обличчя його миготить і зникає” [186, с.37], „а
стрічка розгортається, заслоняє шлях, заповнює просторінь” [186, с.37]),
ідилічні картини щасливого життя в родині змінюються картинами розкуркулення,
голодних поневірянь разом із матір’ю та смерті матері від голоду. Вони залишили
глибокий відбиток у дитячій душі: „Я вже знаю, що то смерть. Я бачила. Але я не
хочу, щоб вмирала моя мама... Тоді холодний неймовірний жах охоплює моє серце.
Я розумію, що те, що лежить передо мною, то не мама. Мама пішла” [186,
с.39-40]. У зображенні моментів спогадів виявляється справжня майстерність
письменниці. За допомогою кількох зорових деталей вона передає бажання матері
захистити свою дитину навіть ціною приниження: „В нашій хаті знову голова
сільради, а перед ним моя мати. Я бачу, як мати схиляється на коліна і
простягає руки, благаючи не виганяти нас із хати. А голова сільради сміється.
Мати хапає його за край кожуха і показує на мене. Тоді він брутально штовхає
матір ногою в груди, і вона падає” [186, с.38]. Вражаючою є і картина зимового
лісу: „В суворому спокої застигли вбрані в білий одяг сосни. Ліс таємниче,
урочисто мовчить. Шлях убраний в білий килим, що грає в промені
рожево-сріблястими фарбами. А по ньому брудними плямами стирчать руки і ноги
померлих від голоду. Є ще й живі. Вони слабкими голосами благають: „Шматочок
хлібця...” [186, с.39]. Глибина і трагічність опису свідчать про те, що в цьому
випадку сприйняття голоду маленькою дівчинкою поступається місцем авторським
враженням від голодомору 1933 року. Таким чином, його можна трактувати як одну
з форм присутності автора у творі, „письменник, коли він не хоче нав’язувати
свою точку зору читачеві, але при цьому прагне, щоб його правильно почули і
зрозуміли, часто саме пейзажеві відводить роль виразника своїх поглядів” [137,
с.233].
Від смерті дівчинку рятує лісничий. У відповідності з фольклорною традицією
авторка зазначає про його відлюдкуватість і про те, що „усі діти нашого села
знають лісовика лісничого і бояться його” [186, с.37]. Подає живописний портрет
лісничого, найдетальніший у творі: „у нього сиво-руда борода, кучеряве, густе
волосся, що стирчить навколо голови, немов кущі, брови великі, кошлаті, а з них
дивляться темні, пронизливі й насмішкуваті очі” [186, с.37] і не вкладає жодної
репліки в його уста. Той факт, що у творі лісовик-лісничий з’являється саме
тоді, коли стає вкрай необхідним героїні: рятує дівчинку; стає людиною, про яку
вона має турбуватись, щоб не почуватись такою самотньою; пильно дивиться, але
не питає нічого, коли вона повертається, залишивши пораненого помират
- Київ+380960830922