Розділ 2
Концептуальний аналіз мовної репрезентації часу в поезії Т.Г.Шевченка
2.1. Концепція часу в поезії Т.Г. Шевченка
2.1.1. Час у концептосфері українського народу
Етноцентричне наповнення концепту “час” нерозривно пов’язане з особливостями
ментальності народу, у концептосфері якого він функціонує, оскільки в
національно-культурних вербальних стереотипах знаходять своє найповніше
відображення особливості сприймання світу певним етносом.
Національно-специфічні відчуття, матеріалізуючись у тканині мови, породжують ту
особливу для кожної мови субстанцію, яка в сучасній антропоцентричній
лінгвістиці одержала назву національно-мовної картини світу (НМКС), тобто
відображене в мовних формах етнічно зумовлене осмислення й оцінювання
зовнішнього світу. Національно-мовна специфіка виникає при поєднанні єдиного
логіко-поняттєвого каркасу різних НМКС з етнічно-специфічними нюансами
світовідчуття, світоосмислення й світооцінки. Поєднання універсального з
національним у мовній субстанції й створює „обличчя” національного
менталітету[41, с. 93].
І.Голубовська пов’язує особливості вербалізації світу тим чи іншим етносом з
дією двох основних факторів: 1) зовнішнього (природне середовище та матеріальна
культура етносу); 2) внутрішнього, який полягає в специфічності національного
способу мислення, національного менталітету[41, с. 94]. Якщо етнокультура є
формою адаптації до географічного, кліматичного, історичного, релігійного
середовища, то мова як головний інструмент інтелектуального осмислення
дійсності не може не відображати ознак такої адаптації. Мова – це „...не тільки
найпростіші семантичні конструкції, але й виражений у них увесь комплекс
духовної культури етносу – носія даної мови”[47, с. 106]. При цьому культуру
слід розуміти як картину світу, що панує у свідомості людини в певний час на
певній території й зумовлює лінгвосоціальну практику. Мова ж трактується як
природний субстрат культури, що пронизує всі її сторони та служить інструментом
ментального впорядкування світу, засобом закріплення етнічного світосприйняття
й оптимізації міжкультурної взаємодії. Таким чином, мова так чи інакше
відображає етнокультурні, психологічні й міфологічні уявлення та переживання,
тобто менталітет етносу як національну специфіку людського світосприйняття[47,
с. 106].
Сучасні наукові дослідження свідчать, що кожен народ має свою швидкість
сприйняття та опрацювання інформації, яка позначається на темпі та ритмі його
буття. Ця швидкість проявляється всюди й складає частину характеристики кожного
етносу. Зазначені міркування дають підставу говорити про етнічне сприйняття
часу, що має й своє культурне відображення. Із цього приводу А.Гуревич
висловлює думку про те, що “людина не народжується з відчуттям часу, її часові
та просторові поняття завжди визначаються тією культурою, до якої вона
належить”[цит. за 174].
Концепції часу в різних культурах принципово відрізняються одна від одної, а
способи позначати час є культурно насиченими. Час сприймається людиною як ритм,
що має моменти повторень і моменти змін. Наприклад, в українській системі
датування день і місяць репрезентують повторення, рік – зміну. Повторення та
зміна є двоїстою системою темпорально-культурної математики, фундаментальними
елементами, на яких ґрунтується культурне конструювання часу. Цей
фундаментальний розподіл між повторенням і зміною лежить в основі есе М.Еліаде
„Міф вічного повернення або космос та історія”[197], який розробив теорію про
принципову відмінність між архаїчним світобаченням, у якому концепція часу є
циклічною, а інтерпретація подій у часі – міфічною, та сучасним світоглядом, у
якому концепція часу є лінійною, а інтерпретація подій у часі – історичною.
Проте конкретна реальність завжди виявляється більш складною, ніж теоретичні
моделі, і речі, які є відмінними в концепції, можуть гармонійно співіснувати на
практиці. Однак все-таки зрозуміло, що в деяких культурах більший наголос
робиться на циклічних аспектах часу, тоді як в інших – на лінійних .
У цьому підрозділі дослідження ми визначимо напрямок формування уявлень про час
у традиційній культурі українського народу, що співвідноситься з язичницьким
світовідчуттям, та культурі християнського світобачення.
Сприйняття часу тісно пов’язане з уявленнями про світ певного етнолінгвального
комплексу, передусім його міфологією та релігією.
У слов’янській міфології простежується космічний, циклічний характер та
астрономічне бачення світу. Про це пише О.Знойко: „Стародавні досягнення
астрономії й космології зумовили виникнення на Русі астрального культу природи.
Язичницькі боги, яких вважають виявом примітивної міфології, насправді були
уявленням передматеріалістичної філософії та науки наших предків про
Всесвіт”[60, с. 49]. Саме міфи найбільш яскраво відтворюють “першопочатковий
час”, пояснюючи структуру світу та демонструючи притаманне лише певним
культурам світосприйняття.
Прадавні українці були переконані, що, співаючи обрядові пісні – веснянки,
купальські, обжинкові, зустрічаючи й проводжаючи Богів, вони разом з ними
регулюють світолад. Наші предки гадали, що доля людини, роду, добрі врожаї й
усілякі блага залежать від її усвідомлення дійсності та вчасності проведення
ритуальних дій. М.Ткач дотримується думки, що ”... обряд покликаний поєднати
два світи: небо і землю, мікро- і макрокосм. Тому обрядові дії завжди
перебувають на перетині просторово-часових координат. Проведення обрядової дії
не може бути довільним. Воно повинно відповідати певним часовим змінам: у
природі, суспільстві, житті роду та окремої людини”[165,
- Київ+380960830922