РОЗДІЛ 2
ЗМІСТ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ТВОРЧОСТІ ІВАНА ОГІЄНКА
2.1. Методологічні засади науково-педагогічної творчості
Науково-педагогічна діяльність Івана Огієнка була спрямована на наповнення педагогічної науки національними ідеями, поліпшення педагогічних видань, розвиток рідномовного освітньо-виховного процесу, всебічне інформаційно-методичне забезпечення педагогів, підвищення рівня їх професійної майстерності тощо. Він також багато працював над удосконаленням науково-педагогічної термінології підручників, навчальних і навчально-методичних посібників, дитячих та юнацьких видань, впровадженням рідної мови в усі сфери освітнього життя, досліджував особливості мови дітей шкільного віку, аналізував і давав свої рекомендації щодо кращої організації навчально-виховного процесу емігрантів тощо. В умовах розвитку сучасного українського суспільства і національної освіти та виховання названі нами аспекти науково-педагогічної діяльності вченого є особливо актуальними і суттєвими.
Досліджуючи науково-педагогічну спадщину вченого у контексті національної освіти і виховання в Україні ми, в першу чергу, вдалися до аналізу методологічних засад його діяльності. Як відомо, поняття "методологія" грецького походження і означає "вчення про метод" або "теорія методу". В "Українському педагогічному словнику" С.Гончаренка дається наступне визначення поняття "методологія": "...1. Сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці. 2. Вчення про методи пізнання та перетворення дійсності. Розрізняють а) часткову методологію - сукупність методів у кожній конкретній науці; б) загальну методологію - сукупність більш загальних методів (наприклад, методи педагогіки є одночасно її методами і загальною методологією для часткових дидактик, школознавства); в) філософську методологію - систему діалектичних методів, які є найзагальнішими і діють на всьому полі наукового пізнання, конкретизуючись і через часткову методологію" [30,207].
Отже, методологія - це система принципів і методів організації та здійснення теоретичної й експериментально-дослідницької наукової діяльності.
Хочемо зазначити, що у своєму дослідженні ми застосовуємо поняття "методологія" у його широкому смислі, тобто як філософську вихідну позицію наукового пізнання.
Саме таке розуміння методології вченим визначало стратегію і тактику його ефективної науково-педагогічної діяльності, бо у Івана Огієнка була чітко усвідомлена методологічна позиція щодо проведення досліджень, їх теоретичного обґрунтування, апробації та впровадження результатів у навчально-виховний процес різнорівневих закладів освіти.
Насамперед, визначаємо світоглядну основу його методологічної позиції, яка ґрунтувалася на національній ідеї. Вона була стрижньовою у його науково-педагогічній творчості, впливала на вибір ним основних напрямків наукових досліджень, допомагала долати перепони у найкритичніші моменти життя.
Іван Огієнко стверджував: "Національна наука - основа духовної культури народу, її найміцніший ґрунт" [117, 133]. Вчений обґрунтовував зв'язок між науковим і духовними надбаннями українців, доводячи їх взаємозалежність. Він наголошував, що український народ ще не використав досягнень вітчизняної науки "...для впорядкування свого життя" [117, 135]. На його думку, причини такого становища полягають у незнанні вітчизняною інтелігенцією змісту досягнень українських дослідників, або в недостатній їх інформованості з цих питань. "Такий стан вважаємо за зовсім ненормальний, більш того - за шкідливий для нашого всенародного розвитку" [117, 133], - писав учений. Основними причинами цього стану Іван Огієнко вважав: неусвідомлення інтелігенцією важливості національної науки, основаної на національній ідеї, для забезпечення успішного розвитку всіх галузей наукового знання в країні; її незорієнтованість на якісний склад аудиторії, яка сприймає інформацію про досягнення в тій чи іншій галузі науки; слабку спрямованість вітчизняних періодичних видань "...не тільки на розвиток національної науки, але й на поширення її в широкі інтелігентські маси" [117, 134].
Іван Огієнко дотримувався позиції, що вітчизняні вчені мають, насамперед, розвивати різні галузі гуманітарної науки в Україні, оскільки іноземці за них цього робити не стануть. Українську історію, літературу, мову найкраще досліджують, на його думку, вихідці із цього народу, а іноземні спеціалісти неспроможні проаналізувати і висвітлити на належному рівні проблеми гуманітарного спрямування, наявні в іншого народу.
Щодо інших наук професор зауважив: "Природничі і математичні науки розробляють і інші народи, і ми маємо можливість користуватися їхніми трудами" [117, 135]. У цьому, на його погляд, немає нічого дивного.
Особливої ваги професор надавав статусу вченого в суспільстві і підкреслював: "На шкоду своїй культурі ми не створили всенародного культу пошани вчених" [117, 135]. Іван Огієнко мав своє бачення щодо моральної підтримки людей, відданих вітчизняній науці. Істинного вченого він уявляв людиною, яка присвятила життя конкретній науковій галузі і ні за що не порушує "...найсуровішої наукової етики" [117, 135]. Такий вчений, за І.Огієнком, є патріотом своєї справи. Він на належному рівні критикує наукові праці інших дослідників, коли відчуває переконаність у своїй справедливості, шанує авторів публікацій за їх наукові здобутки навіть тоді, коли вони перевершують його власні досягнення, не займається оприлюдненням наукових прорахунків.
Професор вважав основою духовної культури наукову службу вітчизняних вчених українському народові. У зв'язку з цим він орієнтував їх на формування у собі "...наукової совісті" [132, 9], яка, на його думку, утримує від негативних вчинків і спонукає до активної, ефективної праці над дослідженням різносторонніх педагогічних, суспільних, історичних, природничих та інших наукових явищ.
Методологія наукової діяльності Івана Огієнка (митрополита Іларіона) також відрізняється своєрідністю і державницьким спрямува
- Київ+380960830922