РОЗДІЛ 2
ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ПАРАДИГМИ ДУХОВНО-ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МОЛОДІ
2.1. Психологічні засади духовно-творчої діяльності молоді
Людина як складний біопсихосоціальний феномен є предметом вивчення різних наук
– антропології, філософії, соціології, психології, педагогіки, культурології
тощо. Разом з тим найскладніша проблема аналізу суспільної життєдіяльності Homo
sapiens - це питання соціогенезу. Проблема соціогенезу виступає певною межею
для соціальних та біологічних наук і має “надзвичайно широкий діапазон
міждисциплінарних зв’язків при вивченні єдиного процесу виникнення людини” [1,
с 31]. Поряд з цим важливого значення набуває не лише вивчення людини як виду,
але й людства в його історичному існуванні в філогенезі – становленні та
розвитку [2, с.45]. Адже на межах з ними диференціюються ще й такі проблеми, як
взаємозв’язок індивіда і біогеосфери, ноосфери та космосу. Характерно, що вони
становлять лише підґрунтя системи науки “людинознавства”, яка складається із
комплексу наук про людину як індивіда та особистості, суб’єкта й
індивідуальності, об’єкта суспільного розвитку в конкретному соціальному часі
та просторі. Зрозуміло, що розгляд таких комплексних підходів до людини
дозволить зрозуміти сучасне здійснення пізнання законів людського розвитку в
інтересах суспільства і особистості [3].
У контексті дослідження варто згадати засади трансцендентальної феноменології
Е.Гусерля, який заклав підгрунтя для розуміння нерозривного взаємозв’язку
суб’єкта і об’єкта [4].
Водночас процеси становлення, функціонування та розвитку людини потребують
аналізу насамперед тому, що вона є суб’єктом різних соціальних формувань,
володіє інваріантними властивостями, має досить складну структуру й перебуває
під дією ентропійних процесів соціуму. Феномен людини в багатьох психологічних
парадигмах репрезентується як динамічний, цілісний та розвиваючий елемент
соціальної організації [5]. Її основна природа, за словами Карла Роджерса, є
конструктивна й гідна довіри [6, с. 194].
Згідно з теорією К. Роджерса, розвиток власного “Я” відбувається в атмосфері
свободи й сердечності та в переході від heteronomii (залежності) до autonomii
(самостійності) [7].
Особа під впливом толерантного ставлення до себе з боку представників різних
соціально-демографічних груп набуває самоповаги, навичок робити оцінку власних
дій та відкриває в собі нові потенційні можливості для розвитку. Водночас при
відсутності доброзичливого ставлення розвиток індивіда здійснюється в іншому
спрямуванні, створюючи поле напруженості як для особистості, так і для
соціуму.
Розглядаючи процес становлення особистості, варто зазначити, що вона від самого
початку володіє певними властивостями та неповторними способами сприйняття
світу, своєрідною внутрішньою системою відношення (internal frame of
reference), яка має характер “terra incognita” для інших.
Важливо підкреслити, що під поняттям „особистість” натрапляємо на різні
філософські, психологічні та соціологічні тлумачення. Так, С.А.Крилова вважає,
що особистість – це „внутрішній принцип людини, що характеризується
унікальністю та відкритістю, які реалізуються у самопізнанні та
самоствердженні” [8, с.7]. Автор зазначає, що людина, окрім тілесності, „має ще
духовне та душевне начало, які у поєднанні і складають особистість” [9, с.13].
У цілому передача ресурсного потенціалу особистості від покоління до іншого
покоління в основному здійснюється на двох визначальних рівнях: біогенетичному
та психогенетичному. У першому випадку дітям передаються зовнішні риси батьків.
У другому – через виховання передаються риси їхнього характеру та елементи
світогляду [10]. Варто зазначити, що традиційна українська культура як культура
християнська несе в собі персоналізм християнства – ідею вічності особистості й
перевагу екзистенційно-чуттєвого над раціональним та логічним. Автентична
творчість українських філософів, письменників, поетів розвивається в річищі
саме такого персоналізму. Під цим кутом зору можна розглядати філософські
вчення представників української класичної філософії – Григорія Сковороди та
Памфіла Юркевича.
Так, Г. С.Сковорода в контексті християнської культури розглядає єдність духу,
душі та тіла. Перші два начала він наділяє атрибутами Вічності. Вони складають
внутрішній, особистісний світ. Цей світ завжди тотожний сам собі, він існує
безперервно – одночасно зберігаючи свою самототожність і розвиваючись.
Зовнішній світ, як тінь, лине за внутрішнім, то зникаючи, то відроджуючись
знову. Таким чином, духовний світ у матеріальному сенсі є світ у світі, той
світ, що складає істину буття. Г.С.Сковорода підкреслював залежність
соціального прогресу суспільства від духовних потенцій та здібностей людини.
Вся виховна сила суспільства повинна бути спрямована на те, щоб розкрити
духовну природу людини – „сродність” – здатність до певної діяльності. Тільки
той, хто пізнав свою природу, за Г.С.Сковородою, може бути корисним „для себе і
для своєї братії”, „коли б намагалися люди зрозуміти, що значить людина, що це
– бути людиною, тобто коли б самих себе пізнали” [11, с. 169]. Послідовник
філософії Г.Сковороди Памфіл Юркевич розвиває персоналістичні традиції свого
вчителя у трансцендентному вимірі. Так, згідно з П.Юркевичем, категорія „серце”
та „сердечність” є метафізичним виявом людини, серце не відноситься до тлінного
матеріального світу, це справді внутрішній світ людського буття. Сердечність,
за думкою П.Юркевича, є натяк на безсмертя особистості. Саме в такому
трансцендентному вимірі людського буття абстрактний фізичний індивід набуває
метафізичних особистісних властивостей. У філософських п
- Київ+380960830922