РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЗМІСТ РЕГІОНАЛІЗМУ
2.1. Регіон як частина цілісної соціальної системи та об'єкт державного управління
Проблема відносин центру та регіонів є одним із основних визначників цілісності та стійкості будь-яких державних утворень. Це підтверджує історичний досвід таких країн, як Іспанія, Франція, Німеччина, де економічного розквіту та успіхів у розв'язанні багатьох соціальних питань досягнуто завдяки ефективним адміністративним реформам, що регулюють взаємини центральних і місцевих органів влади. З огляду на це першорядне значення для регіонознавства має проблема діалектики цілого та частин. Протиставляти ціле та частини означає штучно розривати систему. З іншого боку, не можна не бачити їх об'єктивної відносної самостійності та специфічних інтересів, які не завжди і не у всьому збігаються. На практиці крайнощі цих процесів виявляються в регіональному сепаратизмі та спробах реставрації адміністративного централізму. Досвід, історичний і теперішній, вітчизняний і зарубіжний показує, що обидва ці шляхи ведуть у глухий кут.
Взаємообумовленість частин і цілої держави, як властивості соціальної організації, форми певного рівня розвитку суспільних відносин, існування державно-організованого суспільства в конкретному історичному просторі завжди перебували в центрі уваги учених. Проблеми сутності світобудови, причини появи та руйнування цілого, ролі в ньому окремих частин досліджувались іще у Давній Греції за часів Сократа, Платона, Арістотеля, в період Нового часу. У філософії тих часів ціле та частина не виступали як самостійні категорії; проблема цілісності розглядається як питання цілісності природи, її єдності, нерозривності. Через співвідношення частини та цілого трактувалася сама сутність цілісності, розмаїття її проявів. Якість речей виникає заново при поєднанні їх у ціле, з одного боку, та є простою сумою частин - з іншого.
Вивчення категорій "ціле" і "частина" передбачає тісний взаємозв'язок їхніх елементів. Частина поза цілим - уже не частина, а якісно інше явище, оскільки в цілісній системі частини виявляють природу цілого та набувають особливі для цілого властивості. Водночас ціле без частин уже не ціле, позбавлений структур і неподільний об'єкт не може мати ніяких властивостей і взаємодіяти з іншими об'єктами.
У процесі еволюції ціле та частини піддаються якісним змінам (структура, функції, мета, засоби і т.д.). Одним з основних показників виникнення цілого є процес формування різноякісних зв'язків між цілим і його частинами, між частинами, це - структурні, клієнтарні, управлінські, владні й інші. Тому утворення органічного цілого не може бути розділене на зовні відособлені частини без утрати їхніх нових властивостей, руйнування єдності цілого, знищення його цілісної природи.
Ціле зумовлене частинами, а частини, у свою чергу, зумовлені цілим. При цьому детермінація цілого стосовно частин є не що інше, як детермінація тих самих частин, інтегрованих у єдине ціле. Тільки в цьому сенсі ціле і є причиною своїх частин. У функціональних зв'язках відображуються результати історичного розвитку цілого, що додає йому відносної стійкості, стабільності за рахунок міцних відносин, що сформувалися в процесі розвитку, між цілим і частинами, з одного боку, і між частинами - з іншого. Чим вищий ступінь організації цілого, тим вищий рівень його самозбереження та самовиживання. У складному, органічному цілому через взаємодію частин виникає нова якість, котра підкорює себе та ціле, окремі його частини, відносини між ними, перетворює їх згідно зі "своєю волею", сприяє формуванню нових форм. Певним чином причинно-наслідкові зв'язки породжують незворотні якісні зміни в змісті, формі цілого та його частин, які адекватно відображаються на їхній внутрішній загальній структурі, способах, методах забезпечення власної недоторканності. Постійний процес зворотних і незворотних змін є основною ланкою функціональних зв'язків між цілим і частинами, котрі надають цілому інтенсивний характер розвитку, характеризують об'єкт із погляду його минулого, сьогодення, визначають майбутнє.
У дослідженні співвідношення цілого та частини важливою складовою ланкою є категорія цілісності, котра має особливе смислове навантаження. Багато дослідників розглядають проблему через призму системного бачення світу [124; с.31-37; 147, с.12-19], що виступає, як правило, складним цілим утворенням. До принципів системи І. Блауберг і Б. Юдін зараховують: цілісність, наявність у системі двох і більше типів зв'язків (просторових, функціональних та ін.); структуру організації системи, наявність рівнів системи й ієрархії цих рівнів; управління; мету і доцільний характер поводження системи; самоорганізацію; функціонування і розвиток системи [149, с.61-64]. Ці ознаки безпосередньо виявляються і властиві такій складній соціальній системі, як держава. Ціле може бути як системним, так і несистемним за своєю внутрішньою характеристикою явищем, що у свою чергу залежить від рівня організації цілого, його складності. Цілісність виступає як суть цілого, його зміст. Без цілісності немає і самого цілого, немає і цілісної системи. Цілісність цілого - спосіб розв'язання діалектичної суперечності його частин, елементів, що зберігаються настільки, наскільки це не дає змоги зруйнуватися цілому. Тому зникнення цілісності цілого рівнозначне його зникненню. Звідси, цілісність - та якісна характеристика явища, що обумовлюється певною кількістю його частин, котрі перебувають між собою у стані особливого взаємозв'язку [124, с.29-30].
Але не всякий взаємозв'язок частин цілого здатний породжувати цілісність. Ця здатність властива тільки системним утворенням як продуктам інтеграції вхідних у систему частин (тобто ціле) . Цілісність - це певна якісна особливість предмета, об'єкта як системного цілого, якій властива тотальність: вона не може бути половинчастою, обмеженою, частковою. З руйнуванням системи зникає цілісність.
Головним чином різниця між цілим як системою і цілим як не сист