РОЗДІЛ 2.
ВТІЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ У МУЗИЦІ: ПОШУК ШЛЯХУ
Національне почуття само собою не є продуктом мозкового центру, результатом тих
чи інших розумових впливів. Це почуття складає невід’ємну, глибоку властивість
людської душі й отримує живий імпульс з вимог самого життя, яке на кожному
кроці висуває факти, що живлять його, постійно ставить у чергу проблеми,
написані на прапорі українського суспільного руху.
Зі збірки “Украинский вопрос”
2.1. Народне і професіональне: проблеми мистецького діалогу
До кінця 20-х рр. національна ідея функціонувала у сфері української культури
як головний фактор мотивації художнього розвитку, рушійна сила дій окремих
митців, стимул зростання їх пасіонарності, – адже завдання побудови
національної культури як специфічного засобу реалізації національної ідеї
лишалося актуальним протягом цілого періоду. Безсумнівна константність
національних пріоритетів проявлялась у різнобічній діяльності митців.
Методологічні принципи підходів до проблеми національного протягом першої
третини ХХ століття зазнали істотних змін, що були зумовлені залежністю
професіональних форм побутування української музичної культури, що
утворювалися, від суспільно-політичних процесів.
Проблеми формування національної музичної культури і національного
композиторського стилю є настільки неосяжними, що мають, безперечно, становити
предмет окремого дослідження. Ми ж в межах нашої праці спробуємо окреслити
пошуки шляхів втілення національної ідеї в музичному мистецтві, що відбувалися
протягом всього тридцятиріччя, про яке в нас йдеться.
Глибинним підґрунтям, з якого виросли підстави формування поглядів на
національне музичних діячів початку ХХ століття, був вітчизняний
філософсько-естетичний контекст попередніх кількох десятиліть, у тому числі
праці І. Нечуя-Левицького, М. Костомарова, М. Драгоманова. Настановчого
значення набули розвідки П. Сокальського та М. Лисенка. Сприймалося як аксіома,
що етностильовим концентратом національного в музиці є народнопісенна культура
в усій повноті її артефактів. Слідом за М. Лисенком українські музичні діячі
почали шукати конкретних проявів національного в музиці у використанні
мелодичних, ладогармонічних, метроритмічних особливостях народної пісні,
вбачали найвищий ступінь майстерності етнічно зорієнтованого (тобто власне
українського) композитора у здатності до втілення (прямого чи опосередкованого)
фольклорних джерел як осереддя національного.
Надзвичайно важливим світоглядним фактором, який відчутно впливав на формування
дискурсу культурницького націоналізму та його проявів у музиці, був домінуючий
у тогочасній українській гуманітарній думці романтичний (за кваліфікацією
Д. Чижевського) погляд на націю [554]. Пошук визначення уявлень про національні
цінності – когнітивні, моральні, естетичні – ґрунтувався, перш за все, на
розумінні характеру співвідношення національного і загальнолюдського.
Переважна більшість діячів української культури дійшла усвідомлення взаємної
залежності національного і загальнолюдського як частини і цілого. У 1909 році,
міркуючи з цього приводу у статті про українську народну пісню, видатний
політичний діяч і письменник С. Шелухін висловив свою солідарність з думкою
російського філософа В. Соловйова: “Народність – це найголовніший фактор
(чинник) природно-людського життя, і розвиток національного самопізнання це
великий успіх в історії людскості” [573, с. 35], і далі, розвиваючи цю тезу,
доводив, що нищення одного з компонентів є нищенням цілого. Пізніше, у
1918 році, виступаючи проти “національної зарозумілості, пихи та винятковості”,
С. Шелухін проводив думку про те, що “в людскості кожна з народностей, як член
людскості, органічно з нею сполучений, уявляє собою вираз і прояв не тільки
свого власного, а разом і загальнолюдського, спільнолюдського і просто
людського”, декларуючи разом із тим цінність кожної нації, адже “в ній завше
знайдеться те, чого немає в других і чим вона може послужити не тільки собі”,
збагачуючи культуру людства в цілому [574, с. 56]. Солідарний із ним і
І. Стешенко, який у статті, присвяченій М. Лисенку, пише: “Без пізнання
національного духа <...> неможливий громадський поступ і не тільки в сфері
одної нації, а й всієї людськости. Загальнолюдське мусить проходить через
призму народности” [494, с. 75].
Наведені міркування були досить типовими для української науково-суспільної
думки перших десятиліть ХХ століття (і виникали вони значною мірою з приводу
саме музики), суперечки, що виникали, стосувалися більше конкретних проявів і
міри співвідношення загальнолюдського і національного у художній творчості.
С. Людкевич, композитор і дослідник з яскраво вираженими національними
пріоритетами, який разом з тим одержав європейську освіту, писав у 1905 р. в
одній зі своїх найвідоміших статей: “Націоналізм в музиці, штуці, поезії, як і
взагалі в культурі, – се ніщо інше, як різнородна форма вираження того ж самого
духовного змісту, тих самих людських ідей та змагань” [297, с. 67]. Майбутній
генеральний секретар освіти у першому уряді УНР І. Стешенко писав у 1913 році,
що М. Лисенко здійснив “музичну націоналізацію України”, підкреслюючи, що для
повноцінного втілення вартісних для всього людства ідеалів “загальнолюдське
мусить проходити через призму народности” [494, с. 74], бо лише розвиток
останньої як свого роду психічної індивідуальності є основою життя, бо “без неї
наступає смерть від шабльона” [494, с. 79].
Співвідношення індивідуального, національного і загальнолюдського як
діалектичний взаємозв’язок одиничного, особливого і загального тримав у полі
- Киев+380960830922