РОЗДІЛ 2
ЗМІСТОВНО-ЮРИДИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ІНСТИТУТУ ПРИМИРЕННЯ МІЖ ОСОБОЮ, ЯКА ВЧИНИЛА ЗЛОЧИН, ТА ПОТЕРПІЛИМ І
ПЕРСПЕКТИВИ ЙОГО РОЗВИТКУ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
2.1. Особливості інституту примирення між особою, яка вчинила злочин, та
потерпілим як специфічної юридичної конструкції у кримінальному праві
Називаючи примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим допіру
інститутом, ми зважали, зокрема, на тезу І.І. Карпеця про те, що «не термін, а
самий зміст характеризує те чи інше поняття та правовий інститут... Те, що
часом визначається тим чи іншим терміном, змінюється в самій своїй суті разом
із зміною суспільних відносин» [37, с.143,148]. Саме у цьому розрізі у даному
розділі йтиметься про так звану «юридичну конструкцію», яка, за визначенням
С.С. Алєксєєва, є специфічною побудовою нормативного матеріалу, що відповідає
визначеному типу або виду правовідносин, що склалися, юридичних фактів, їх
зв’язку між собою [1, с.276]. На нашу думку, вагомим при розгляді примирення
між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим є розгляд не тільки власне його
поняття, умов юридичної дійсності, правових наслідків, а й таких його фактичних
аспектів, як суб’єктний, сферальний, вольовий, часовий. Як зауважує С.С.
Алєксєєв, найважливіша задача при створенні юридичних норм полягає в тому, щоб
підібрати такі конструкції, які б відповідали б змісту нормативного матеріалу,
дозволяли б з максимальною ефективністю забезпечити завдання, які поставив
законодавець [1, с.276]. Він створює норми права з метою їх реалізації на
захист прав та свобод людини.
Системне поєднання окремих юридичних фактів в одну так звану «фактичну
конструкцію» передбачає певні органічні зв’язки між ними. Предметом кожного з
викладених у даному підрозділі пунктів є саме ті юридичні факти, які органічно
поєднуючись між собою, становлять примирення між особою, яка вчинила злочин, та
потерпілим як підставу застосування певних правових наслідків.
2.1.1. С у б ’ є к т н и й с к л а д п р и м и р е н н я. У ст. 46 КК України
суб’єкти примирення визначені як «винний» та «потерпілий». Докладніших ознак
суб’єктів кримінальний закон не дає. На нашу думку, є важливим не тільки
визначити суб’єктів примирення, а й встановити, які особи входять у їх коло та
які ознаки вони мають. Як вже було зазначено при розкритті змісту поняття
«примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим» та визнанні його
переваг над іншими поняттями, у ньому очевидно йдеться про cуб’єктів
примирення: особу, яка вчинила злочин, та потерпілого.
Особа, яка вчинила злочин, як суб’єкт примирення. Застосування норми про
примирення у цілому є вираженням гуманного бачення та сприйняття людини
незалежно від того, який процесуальний статус вона має. Гуманізм у контексті
норм кримінального права - те, яким чином у цьому праві проявляється або може
проявитися повага до людини як до особистості, до її честі та гідності, а також
надання кожній особистості можливості самореалізуватися на власну користь, а
також користь суспільства та держави. Принципи справедливості, людяності є
бажаною нормою стосунків між людьми. Змістовним центром гуманістичної ідеї є
самообгрунтування людини, визнання її самостворюючою реальністю, впевненість у
людській здатності здійснюватися власними силами, бути корисним членом
суспільства [19, с.6; 97, с.28]. Гуманний підхід стає визначальним при
реформуванні кримінальної політики в Україні взагалі [6] та, зокрема, при
застосуванні норми про примирення.
Варто звернути увагу на те, що в Україні, як зазначають В. Тацій та Ю. Тодика,
наразі ще не переборений соціально-психологічний феномен несуттєвого та
другорядного ставлення до інтересів людини. Науковці вважають, що незважаючи на
те, що влада весь час говорить про права людини, реальних суттєвих зрушень у
покращанні статусу людини в країні немає [114]. Саме тому, на нашу думку,
реальне впровадження принципу гуманізму в Україні в рамках кримінального права
може бути тим імпульсом до позитивних змін, на які й досі чекає суспільство.
На наш погляд, у нормі про примирення доцільно використовувати таке визначення
фактичного суб’єкта злочину (“злочинця” - цим терміном у різному контексті
оперують у своїх роботах [41; 107] вчені радянського і пострадянського
періоду), як «особа, яка вчинила злочин».
Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину
не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Це положення віддзеркалюється у ст. 2 КК України та грунтується на принципі
презумпції невинуватості людини, відображеному в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту
про громадянські і політичні права [45, с.153]. Вважаємо, що виходячи зі змісту
принципу презумпції невинуватості невмотивовано визначати в законі особу, яка
вчинила діяння, що містить ознаки складу злочину, винним або злочинцем до тих
пір, доки це не встановлено вироком суду.
З іншого боку, вдаючись до примирення з потерпілим, особа суб’єктивно
підтверджує той факт, що вона вчинила саме злочин і є злочинцем. З цим і
пов’язується прийняття на себе відповідальності за вчинене без очікування
примусових заходів з боку держави у вигляді покарання. Цим, як зазначалося,
задовольняється мета позитивної спеціальної превенції. Об’єктивно факт вчинення
злочину, а тому і статус особи, яка його вчинила, як статус злочинця визнає
суд, який приймає рішення про звільнення від кримінальної відповідальності або
про звільнення від покарання чи пом’якшення покарання (останні формулюються у
вироку, яким встановлюється вина особи). При цьому пр
- Київ+380960830922