РОЗДІЛ 2
УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ТАНЕЦЬ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА КУЛЬТУРОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ
2.1. Культуротворчі засади національного хореографічного мистецтва
Естетичні категорії невіддільні в народній культурі від категорій етичних. Прекрасне - добро, потворне - зло. Утверджуючи ці вічні істини, народне мистецтво України зосереджується на відображенні добра, втіленні різними художніми засобами всього розмаїття його проявів. Ролі в хороводах, побутових і сюжетних танцях розподілені між гарними й добрими людьми. Серед них трапляються ті, кого висміюють, але сміх над людськими вадами ніколи не буває злим. Серед засобів комічного, які наявні в українській народній хореографії, майже не знаходимо засобів сатиричних і зовсім відсутній сарказм. Помічаючи схожу тенденцію у білоруському танцювальному фольклорі, Ю.Чурко пише: "... В хореографічному мистецтві народу естетичні (додамо: поетичні - В.Ш.) ідеали утверджуються не тільки безпосередньо, а й опосередковано - шляхом заперечення потворного. Негативні явища життя в танцювальному фольклорі викриваються, осміюються через сатиру, жарт, гротеск. Образи потворства, зла можна побачити в окремих обрядах і плясках. А поряд із ними, як правило, жарт, гумор. При цьому комічне в народному хореографічному мистецтві може мати безліч форм і відтінків: висміюються і соціальні вади, і людські характери, і побутові ситуації.
Для життєствердного ладу народної хореографічної творчості меншою мірою, ніж для деяких інших видів мистецтва, притаманне зображення трагічних життєвих колізій. І не тому, що хореографія володіє обмеженим арсеналом засобів для зображення потворного чи трагічного. Пластика людського тіла здатна розповісти про них досить виразно. Чинниками, котрі витіснили потворне і трагічне з образної системи народної хореографії, є, на наш погляд, властиві колективній свідомості непохитний оптимізм, розуміння безсмертя свого роду. Прагнучи утвердити загальне, неперебутнє - вічність краси та буття, - народ відкидає зло і смерть як вияви часткового, минущого" [ 183, 15 - 16 ].
Український танок як у фольклорних, так і в народно-сценічних формах є демонстрацією життєвої сили, духовного й тілесного здоров`я, краси, творчої енергії народу. Потворному, лихому, як і трагічному, немає місця в цьому життєствердному танці, а якщо і є, то зовсім незначне й несуттєве.
Українське хореографічне мистецтво зіперте на засади оптимізму і є пластичним вираженням народної філософії оптимізму - засадничого чинника національного культуротворчого процесу.
Естетика потворного, прояви якої знаходимо у деяких інших хореографічних культурах, жодною мірою не властива українській народній хореографії. Дивовижної стійкості імунна система надійно захищає її від негативного впливу чужих їй чинників як на рівні форми, так і на рівні засадничих ідей.
У фіналі повісті М.Гоголя "Сорочинський ярмарок" знаходимо опис усезагального ярмаркового танцю, що його називають "танцем смерті". Однак характер, атрибути танцю, описаного неперевершеним знавцем народної культури, кардинально відрізняють це пластичне дійство від тих "танців смерті", які побутують, скажімо, в Африці чи Латинській Америці.
Слід принагідно зазначити, що М.Гоголь майстерно описує цілу розгорнуту танцювальну картину. Починає Параска, яка чекає судженого: "...Тут встала она, держа в руках зеркальце, и, наклонясь к нему головою, трепетно шла по хате "Что я, в самом деле, будто дитя, - вскричала она, смеясь, - боюсь ступить ногою!" И начала притоптывать ногами, все, чем далее, смелее; наконец левая рука ее опустилась и уперлась в бок, и она пошла танцевать, побрякивая подковами, держа перед собою зеркало и напевая любимую свою песню:
Зелененький барвіночку,
Стелися низенько!
А ти, милий, чорнобривий,
Присунься близенько!" [ 38, 32 ].
Параска танцює танок, пов`язаний із весільною обрядовістю, на магічний сенс дійства вказує і деталь: дзеркальце. Примірявши очіпок мачухи, Параска мовби приміряє до себе новий свій образ - образ одруженої жінки. Вона дивиться у дзеркальце так, що світ здається перевернутим. Дівчина мовби втрачає під ногами грунт, її "трепетні" кроки непомітно переходять у танок.
Далі вступає батько, Солопій Черевик: "Черевик заглянул в это время в дверь и, увидя дочь свою танцующую перед зеркалом, остановился. Долго глядел он, смеясь невиданному капризу девушки, которая, задумавшись, не примечала, казалось, ничего; но когда же услышал знакомые звуки песни - жилки в нем зашевелились; гордо подбоченившись, выступил он вперед и пустился вприсядку, позабыв про все дела свои. Громкий хохот кума заставил обоих вздрогнуть.
- Вот хорошо, батька с дочкой затеяли здесь сами свадьбу! Ступайте же скорее: жених пришел" [ 38, 33 ].
Парубок у білій свитці на руках виносить Параску з хати; щось намагається заперечувати Хівря, мачуха дівчини, однак її вже ніхто не слухав. Далі - опис загального танцю, апофеоз веселої історії, оповіданої М.Гоголем:
"Странное, неизъяснимое чувство овладело бы зрителем при виде, как от одного удара смычком музыканта, в сермяжной свитке, с длинными закрученными усами, все обратилось, волею и неволею, к единству и перешло в согласие. Люди, на угрюмых лицах которых, кажется, век не проскальзывала улыбка, притопывали ногами и вздрагивали плечами. Все неслось. Все танцевало. Но еще страннее, еще неразгаданнее чувство пробудилось бы в глубине души при взгляде на старушек... они тихо покачивали охмелевшими головами, подплясывая за веселящимся народом, не обращая даже глаз на молодую чету.
Гром, хохот, песни слышались тише и тише. Смычок умирал, слабея и теряя неясные звуки в пустоте воздуха. Еще слышалось где-то топанье, что-то похожее на ропот отдаленного моря, и скоро все стало пусто и глухо.
Не так ли и радость, прекрасная и непостоянная гостья, улетает от нас, и напрасно одинокий звук думает выразить веселье?.." [ 38, 33 - 34 ].
Опис не відзначається етнографічною деталізацією, М.Гоголь прагне і досяга
- Київ+380960830922