Національно-державне відродження українства на Закарпатті (1918-1939 рр.).

РОЗДІЛ 2
НАЦІОНАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ УКРАЇНЦІВ ЗАКАРПАТТЯ В КІНЦІ 1918 - НА ПОЧАТКУ 1919 РОКІВ
2.1. Передумови національно-державного відродження українства на Закарпатті (друга половина ХІХ ст. - 1918 р.). Літописні дані, а також дослідження українських та зарубіжних істориків кінця ХІХ - початку ХХ ст. свідчать, що заселеність території Закарпаття слов'янськими племенами відбувалася приблизно у IV-V ст. Цієї думки притримувалися та притримуються І.Борковський, Л.Нідерле, П.Шафарик, Я.Ейснер, А.Точік, Т.Легоцький, Й.Янкович, Ф.Потушняк, К.Бернякович, С.Пеняк, Ю.Смішко та інші. В ІХ-Х ст. Закарпаття було заселене племенами білих хорватів і як вважає В.Сергійчук, зростаюча могутність Київської Русі давала їм можливість не розчинитися серед сусідніх племен, що вже створили свої держави96. Етнічну спорідненість білих хорватів та населення Київської Русі доводять й археологічні знахідки та збережені топоніми (Кийов, Кийовець, Руський шлях, Руські ворота, Руськово та інші). Саме з цього часу, як вважають автори "Нарисів історії Закарпаття" та М.Тиводар, у краї поширилися назви "Русь", "руське населення", "руський край" тощо "і відтоді веде свою історію руська етнічна свідомість населення Закарпаття"97. Спільні риси з елементами культури східнослов'янських племен Правобережжя цього часу виступають у землеробстві як основній галузі економічного життя слов'ян, у топографічному розташуванні самих поселень, у типі напівземлянкових жител, як правило, об'єднаних у групи, у характері кераміки, її формі, орнаментації, у ритуалі поховання, у віруваннях. Знахідки пам'яток типу корчацької та райковецької культур у Верхньому Потиссі свідчать про те, що слов'яни принесли сюди ту саму культуру, що існувала на дніпровському Правобережжі у VII-IX ст.98
Закарпатські дослідники, С.Пеняк, П.Пеняк, М.Тиводар, доводять на підставі археологічних та історичних (писемних) джерел, що територія Закарпаття потрапила під політичну зверхність київського князя Володимира Святославича, внаслідок русько-польських війн за т.зв. Червенські міста. У 933 р. Володимир здійснив похід на хорватів, після чого в руських літописах вони більше не згадуються99. М.Тиводар вважає, що таким вони поступово інтегрувалися у складі Київської Русі100. Проте з переходом угорських племен у кінці ІХ ст. гірських перевалів Карпат починається заселення ними території краю101 та підкорення слов'янського населення краю. І як пише М.Грушевський: "...се мусіло бути вже фактом довершеним, судячи з того, що угорські королі з кінцем ХІ в. починають виступати з плянами на руські землі на північ від Карпатів (Галичину)"102. Колонізації угорськими племенами західних етнічних територій України сприяла послабленість Київської Русі внаслідок міжусобних воєн. Однак претензії угорців у середині ХІІ ст. на Галичину завершилися не тільки невдачею, але й приєднанням частини Закарпаття - від Вишкова до Шаришської жупи з містами Мукачево та Берегово до Галицько-Волинського князівства103, що, на жаль, тривало недовго. У ХІІ - на початку ХІІІ ст. територія краю носила назву Руської Марки ("Marchia Ruthenorum"), а окремі князі називалися "руськими князями". П.Стерчо й Б.Барвінський, натомість доводили, що назва "Україна" стосовно Закарпаття почала використовуватися ще в згаданих століттях, а у середині ХVІІ ст. Закарпаття було вже відоме під назвою "Угорська Україна"104 та "Мукачівська Україна"105. Однак із дедалі більшим переходом Закарпаття під панування Угорщини все частіше почали вживатися назви краю як Угорська Русь, згодом Північна або Верхня Угорщина (Feslomagyaroszag Felvidek). Остання збереглася аж до 1918 р. Включення Закарпаття до складу Угорщини супроводжувалося поширенням угорської державної адміністрації. Поділ території краю на адміністративні райони (жупи або комітати) був здійснений упродовж ХІІІ та на початку ХІV ст. і залишився таким без змін до остаточного розпаду Австро-Угорщини. В історичній науці існують припущення, що в ХIV-ХV ст. на територію Закарпаття, привівши із собою галичан та подолян, прийшов подільський князь Федір Корятович, залишивши по собі народну пам'ять в історичних переказах та піснях106. Зв'язки з українцями впродовж наступних століть також не припинялися, але були вже не такими тривалими та впливовими.
У середині ХІХ ст., у зв'язку з поразкою угорської революції 1849 р., була здійснена за ініціативою А.Добрянського, О.Духновича та інших спроба розширити права русинських комітатів Угорщини. У складі Кошицького дистрикту (округу, району) було виділено "руський округ", до якого увійшли Марамороський, Угочанський, Березький та Ужанський комітати з центром в Ужгороді. Закарпаття реально не складало єдиного територіально-адміністративного утворення. Угорські власті всіляко саботували діяльність адміністрації в окрузі, а вже 20 березня 1850 р. домоглися його ліквідації107. На думку Г.Вернадського, утворення "Руського округу" мало забезпечувати певну автономію для русинів, але в кінцевому результаті зазнало поразки108.
З утворенням у 1867 р. дуалістичної Австро-Угорської монархії, становище Закарпаття значно погіршало, здобуті раніше позиції були втрачені. Сфери впливу в новій державі (Австро-Угорщині) були розділені внутрішнім кордоном, що проходив по р. Лейті. Австрія отримала назву Ціслейтанії, підпорядкувавши західні території імперії, з українських земель до неї відійшли Буковина й Галичина, Угорщина отримала назву Транслейтанії, включивши до свого складу Словаччину, Хорватію, Трансільванію та українське Закарпаття. На основі укладеної угоди 1867 р. в Угорщині (Транслейтанії) було запроваджено власний парламент, внутріполітичні міністерства, окрім фінансового й військового, узаконено політико-адміністративну автономію в межах імперії. Таким чином, Закарпаття потрапило під цілковиту юрисдикцію Угорщини. Роз'єднаність внутрішніми кордонами українських етнічних територій у межах імперії Габсбургів негативно вплинула на процеси політичних та культурних зв'язків між ними. Це в майбутньому послабило національно