РОЗДІЛ 2
ВИХОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА:
СПЕЦИФІКА ЙОГО НАКОПИЧЕННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ
В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТРАДИЦІЇ
Не викликає заперечення думка, що кращі зразки специфічного національного
творіння залишаються в історії й стають надбаннями всесвітньої культури. Саме
так слід розглядати українське образотворче мистецтво, досягнення якого
репрезентують непересічні духовні цінності світового значення, тобто
розкривають внесок національної художньої культури у світову цивілізацію на
прикладі найяскравіших шедеврів українського мистецтва. Саме українське
образотворче мистецтво репрезентує знаково-символічне й образно-смислове
“наповнення” культурної спадщини українців, без якої не можливе національне
буття українства. Тому залучення творів самобутнього українського
образотворчого мистецтва у виховний процес може суттєво збагатити не лише
духовний світ особистості, а й сприяти формуванню почуття приналежності до
української нації й гордості за неї. Оскільки українська образотворча мистецька
спадщина здатна акумулювати культурно-історичний та емоційно-естетичний досвід
минулих поколінь, здатна втілювати й передавати ціннісне ставлення до світу
крізь призму етнонаціональної специфіки, здатна унеможливити прояви
етнокультурної та духовної асиміляції нації, то її можна розглядати як
образотворчу складову української національної культури, що може стати дійовим
засобом виховання національної свідомості, духовності, моральності,
національно-патріотичних почуттів та громадянської позиції особистості. Без
української образотворчої спадщини українознавство не зможе бути цілісною
інтегративною системою знань, а національне виховання не буде повноцінним і
ефективним. Адже важливою передумовою і українознавства, і національного
виховання є “цілісне бачення світу як світоглядний та методологічний принцип”
[339, 83], а також “цілісне достовірне знання про Україну і світове українство,
українське світобачення у часі і просторі” [329, 11]. Отже, без залучення
образотворчої складової української культури в систему національного виховання
“формування українського культурно-освітнього простору стає проблематичним”
[329, 12]. Окрім цього, усвідомлення історичного минулого, культурно-мистецьких
здобутків наших попередників – це водночас і відчуття власної відповідальності
перед майбутніми поколіннями, для яких минулим стане наша сучасність.
Слід зазначити, що розгляд особливостей виховного впливу українського
образотворчого мистецтва буде неповним, якщо не висвітлити специфіку життя і
творчості тих українських художників, які були визнаними майстрами і у себе на
Батьківщині, і поза її межами, котрі якісно наповнили процес розвитку
національного мистецтва своїми творами, думками, громадянськими вчинками, тобто
склали його живу плоть і невмирущу духовну субстанцію. Саме тому
філософсько-світоглядний аналіз їхньої творчості дає смислове наповнення для
реалізації таких виховних функцій українського образотворчого мистецтва як
пізнавально-просвітницька, комунікативно-інтегративна, ціннісно-світоглядна,
естетична, художньо-концептуальна.
Для нас суттєвим є період XVI – початку XХ ст., адже з XVI ст. в українському
суспільстві були започатковані націєтворчі процеси, кристалізація
ранньомодерної національної ідентичності [485, 250-256], поставали суттєві
національно-політичні ідеологеми [68; 96; 372], відбувалося становлення
національної самосвідомості українців [485, 296-332], утвердження світського
начала в духовній культурі, а часовий простір XVIІІ – початку ХХ ст.
ознаменувався поступовим становленням української модерної нації і завершився
проголошенням незалежної Української Народної Республіки.
2.1. Образотворче мистецтво в історичному досвіді українських
художньо-просвітницьких практик (XVІ – XVIII ст.)
З ХVІ ст., особливо його другої половини, відбулися значні зрушення у
суспільному бутті українського народу, формувалися гуманістичні та реформаційні
ідеї, зароджувалися вчення, що передували виробленню нового світогляду [122,
52-77; 336, 145-159]. Гуманістичні тенденції призвели до розвитку людини і як
творчої активної натури, котра перебудовує світ, і як особистості, неповторної,
самоцінної, заглибленої в себе. “Для нас 16-те століття – це велике духовне
потрясіння, яке було початком зовсім нової лінії культурного й політичного
розвитку” [167, 279]. Водночас спостерігалося різке розшарування українського
суспільства внаслідок Люблінської унії (1569 р.). Відбувалася активна
асиміляція української аристократичної верхівки польським панством і “правляча
княжа група не тільки не програла від унії, але навпаки – здобула ще ширші
можливості для самоутвердження” [484, 122]. Звичайно, якби вона входила до
панівного класу Речі Посполитої так, як за часів Князівства Литовського, це
навіть би зміцнило позиції розвитку українського етносу. Але інтеграція з
польською шляхтою супроводжувалася ополяченням української еліти. Та на заваді
цього процесу стали православ’я й козацтво, які виступили соціальною основою
для збереження і утвердження самобутності українців.
В ХVIІ ст. “Україна відіграє важливу роль в панорамі європейської культури як
посередник між Сходом і Заходом Європи; але вона здатна виконувати цю роль
тому, що сама є частиною Сходу і Заходу Європи” [128, 1]. Ця доба позначена
впливом національно-визвольної боротьби українців, відбувалося становлення
філософських ідей Нового часу, спостерігався значний розвиток художньої
творчості, культурно-мистецький прогрес, закладалися принципи поступового
переходу ми
- Київ+380960830922