РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ТЛО І ХУДОЖНЄ ЖИТТЯ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ 1930-Х РР.
2.1. Пластичні мистецтва напередодні 1932 року: пошуки і здобутки
На початок 1930-х років українське мистецтво стосовно пластичних мистецтв інших республік СРСР, як територіально європейських (Білорусія, Росія), так і закавказького регіону (Грузія, Вірменія, Азербайджан) та середньоазійського осередку (Казахстан, Узбекистан, Киргизія), вже визначило власний шлях розвитку, що спирався на глибинні національні традиції та досягнення тогочасного європейського мистецтва. Боротьба за утвердження національних ідеалів у культурі на теренах України (як Східної, так і Західної) почалася задовго до перемоги соціалістичної революції 1917 року в Росії. На межі ХІХ та ХХ ст. демократичні сили українського народу зазнавали утисків з боку російського імперіалізму: було поновлено заборону на друковане українське слово, діяльність національних організацій, царатом заборонено святкувати сторіччя від дня народження Т.Г.Шевченка. З початком Першої світової війни наступ проти українства посилився: закриваються українські часописи, товариства, книгарні. У навчальних закладах забороняють українську мову. У Галичині погіршуються і раніше напружені стосунки між поляками та українцями. За словами Михайла Грушевського, "...від страшної "Руїни" часів Дорошенка, від великого тодішнього "Згону", які силоміць зганяли українських людей за Дніпро, не переживав наш край, наш народ такого знищення лютого й немилосердного" [114, с. 93].
З наведених вище причин з великим піднесенням і надією зустріла українська громада події Лютневої революції в Петрограді. По містах України прокотилась хвиля маніфестацій з приводу перемоги революції і повалення царського режиму. У Києві 19 березня 1917 р. така маніфестація зібрала під свої гасла до 100 тисяч учасників [75, с. 49]. Російська газета "Речь" писала: "Нема ні одного національного руху в Росії, до якого б старий лад ставився з таким цинізмом і байдужістю, як до українського руху" [75, с. 64].
Вже в перші березневі дні в Києві за ініціативою Товариства українських поступовців (ТУП) новообрана Центральна Рада, до якої увійшли представники різних політичних партій і груп, проголосила здійснення широкої автономії України в Російській федеративній республіці (це завдання після кирило-мефодіївців не сходило з порядку денного українських політичних угруповань).
Протягом 1917 - 1918 рр. були засновані: Всеукраїнська академія наук, Українська академія мистецтва, Київський архітектурний інститут, Державний український архів, Українська національна бібліотека, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український театр драми і опери, Український симфонічний оркестр, Українська державна капела. Україну як нове державне формування у 1918 р. визнали Німеччина, Австро-Угорщина, США, Великобританія, Франція, Швеція, Норвегія, Данія, Польща, Болгарія, Туреччина, Румунія, Фінляндія. Консульські відносини велися з Італією, Іспанією, Грецією, Іраном, Грузією, Радянською Росією. Українська валюта була на той час однією з найстабільніших в Європі (для прикладу, німецька марка коштувала два карбованці, американський долар - вісім карбованців).
У перші пореволюційні роки в Україні "продовжували свою діяльність Київське та Харківське товариства художників, Київська Спілка художників, Товариство незалежних художників у Одесі та Товариство південноросійських художників, - читаємо у розвідці М.Криволапова. - В країні також існувала Професійна Спілка робітників мистецтва (Робмис), студії Пролеткульту та УКРРОСТА" [197, с. 8].
2.1.1. Художня освіта.
Дуже позитивним в Україні та за кордоном сприймався факт заснування 5 грудня (за н. ст.) 1917 р. Української академії мистецтва. Адже до того часу в Україні не було вищої художньої інституції, тому випускники рисувальних шкіл та училищ Одеси, Харкова, Києва їхали вчитись до мистецьких академій Петербурга, Кракова, Варшави, Відня, Мюнхена, Парижа.
Певною мірою питання формування вищої національної мистецької освіти та роль в цій системі Академії мистецтва в Києві розглядалися в дисертації С.І.Нікуленко "Становлення вищої мистецької освіти в Україні (1917-1934 рр)" [271]. Першими професорами Академії були затверджені Василь Кричевський, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Георгій Нарбут, Михайло Жук, Михайло Бойчук, Микола Бурачек Абрам Маневич. На початку 1918 р. професором Академії був обраний львівський живописець Олекса Новаківський. Ще до офіційного відкриття Академії мистецтва її професори влаштували ретроспективну виставку своїх творів у Педагогічному музеї. Знаковість події полягала у тому, що в тому ж будинку містилась і Українська Центральна Рада. Наступні виставки відбулися у 1920, 1921 й 1922 рр. Остання репрезентувала твори злочинно вбитого професора Олександра Мурашка. Саме йому належала пропозиція "реорганізувати нашвидку організовану Академію в розумінні її статуту і загального художнього плану" [415, с. 26]. Він наголошував, що Київ для України мусить стати тим, чим Париж для Франції, а Мюнхен для Німеччини. Ідейною основою розбудови мистецької школи, безумовно, залишалася ідея національного ствердження народного генія та глибокої поваги до мистецьких досягнень людства [415].
Варто зауважити, що професори Академії (Г.Нарбут, В.Кричевський, М.Бойчук та інші ) вже тоді були глибоко закохані в козацьке барокко, народну творчість, у візантійський стиль, що століттями домінував в українському мистецтві. Вихованню творчої молоді пропонувалася така система майстерень: Ф.Кричевський - історико-побутовий жанр, офорт, скульптура; О.Мурашко - портрет; М.Жук - декоративний живопис; В.Кричевський - українське будівництво і народне мистецтво; А.Маневич - декоративний пейзаж; М.Бурачек - інтимний пейзаж, літографія; М.Бойчук - релігійний живопис, мозаїка, фреска, ікона; Г.Нарбут - графіка.
Статут Української академії мистецтва, після схвалення Центральною Радою, було опубліковано у "Віснику Генера