РОЗДІЛ II
Компаративний аналіз націоналістичних дискурсів.
2.1. Поняття націоналістичних дискурсів та їх категоріальне визначення. Поняття
«дискурс» само по собі є багатозначним. Український філософ М.Попович зауважує,
що «дискурс» є словом з нової філософської літератури і як такого не має
чіткого загальноприйнятного смислу. Правда, в латині discursus означало
«міркування», і старі словники дають значення «дискурсивний» як протилежність
«інтуїтивний». В лінгвістичній літературі під терміном «дискурс» розуміють не
просто акт мовлення, але і ту конкретну ситуацію, той позамовний контекст, ті
прямо не висловлені цілі й наміри, які цей акт мовлення супроводжують. Іншими
словами, продовжує М.Попович, дискурс входить не до простору мови, а до
реалізації мовної компетенції в практиці мовлення [98, с.3-14]. Структуралісти
інтерпретують дискурс як семіотичний процес, який реалізується в різних видах
дискурсивних практик. М.Фуко [126], виходячи з концепції мовного характеру
мислення, зводить діяльність людей до їх «мовних», тобто дискурсивних, практик.
Вчений вважає, що кожна наукова дисципліна володіє своїм «дискурсом», який
виступає в вигляді специфічної для даної дисципліни «форми знання» -
понятійного апарату з тезаурусними зв’язками. Ж.-К.Коке називає дискурс
«зціпленням структур значення, які володіють власними правилами комбінації та
трансформації» [66, с.76]. В нашому дисертаційному дослідженні під дискурсом ми
маємо на увазі специфічний спосіб чи специфічні правила організації мовної
діяльності (письмової чи усної).
Дане дисертаційне дослідження репрезентує спробу компаративного дослідження
трьох виділених нами націоналістичних дискурсів. З методологічної точки зору ми
спираємося на концепцію принципів та умов компаративістського підходу до
вивчення конкретно-історичних явищ Є.Зарудного [61]. Порівняльно-історичний
метод, за Є.Зарудним, з філософсько-методологічної точки зору експлікує
стандартні розумові процедури порівняння об’єктів у часі і просторі. Але для
філософствування не є характерним використання причинно-наслідкових зв’язків до
просторово зафіксованого об’єкту історичного дослідження, оскільки нашою метою
є «знайти та порівняти просторово різнорідні об’єкти деякої множини» [61, с.
98]. За Є.Зарудним, засади «історичного апріорі» слід шукати не в часі, а в
просторі. Таким чином, головною конституентою компаративного методу слід
вважати опертя на просторові, а не часові, детермінанти.
2.1.1 Романтичний націоналістичний дискурс. За словами українського філософа і
письменниці О.Забужко, з кінця XVIII ст. українське національно-культурне
відродження розгорталося за романтичною моделлю, де саме мова, а за нею і
словесна творчість, письменство як головна етнодиференціююча ознака бере на
себе в «тілі» культури централізаторську, системно-організуючу функцію, тож
історію літератури вдається спроектувати на цілу історію культури без особливих
натяжок [57, с.13]. Українська філософська спадщина розвивалася в
дев’ятнадцятому-двадцятому сторіччі головним чином в літературному жанрі, на це
вказують ряд дослідників, зокрема згадувана вище О.Забужко в книзі «Шевченків
міф України» [59].
Романтизм в традиційному, конкретно-історичному значенні цього слова став вищою
точкою антипросвітницького руху, який прокотився всіма європейськими країнами;
з точки зору деяких авторів, його основною соціально-ідеологічною передумовою
було розчарування в цивілізації, прогресі [17]. Просвітницька програма
ґрунтувалася на постулаті єдності світової системи, опертої на науку і
керованої розумом, а також на запереченні традиції. «XVIII століття», - писав
А.Швейцер, - «було абсолютно не історичним. Воно відверталося від того, що було
і що є, від добра і зла, вважаючи себе покликаним висунути натомість щось
більше етичне і розумне, а отже, і більш цінне». І далі: «Воля до прогресу,
характерна для XVIII століття, руйнує разом з релігійними також і національні
забобони. Передові уми віку кличуть до ломки національних рамок і вказують на
людство як на величину, що з нею слід співмірювати ідеали. Освічені люди
звикають бачити в державі не стільки національний організм, скільки правову і
економічну організацію» [136, с. 159]. Як зазначає М.Лук [79, с. 29], ситуація
кардинально змінюється після Французької революції, а надто після
наполеонівських війн. Особливо це стосується традицій. За словами польського
дослідника Є.Шацького, проникнення історії в усі сфери культури є
найхарактернішою особливістю XIX ст. Центральною для суспільної думки стає
проблема інтерпретації історії, вибір того чи іншого минулого саме як власного
минулого. Для радикала доби романтизму минувщина - це раціо. Причому, його
цікавила не просто спадщина, а «спадщина священна, недоторкана, яка може
слугувати уроком і зразком для всіх поколінь... В основі романтичних пошуків
нової традиції лежала туга за священним вогнем, що освітлював би шлях
сучасності, а не усвідомлення необхідності вивчення явища» [135, с. 241].
З добою романтизму приходить відчування самоцінності кожної національної
спільноти, а також того, що поняття нації без минулого, за словами М.Лука, «це
нісенітниця» [79, с. 29]. Причому націю розглядають як спільноту людей не
тільки у просторі, а й у часі.
Романтизм як загальнокультурний рух охопив практично всі сфери суспільної
свідомості, світобачення людей цілої епохи. Романтизм з моменту виникнення не
був суто літературним явищем. Будучи широкою ідеологічною течією, він охопив
літературу (поезію), мистецтво (живопис, музику), філософію, історичну науку,
право, утверджуючи себе як цілісну систему, в основі яко
- Київ+380960830922