РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ ТА СПЕЦИФІКА МОНАСТИРСЬКОГО РУХУ ГАЛИЧИНИ XVI–XIX СТОЛІТЬ
2.1. Збереження і адаптація давніх культурних традицій у діяльності
монастирських осередків XVI–XIX століть
Складна історична доля українського етносу, який через низку об’єктивних та
суб’єктивних чинників був позбавлений можливості розвиватися у власній
національній державі, утруднювала процес становлення національної культури.
Постійні військові конфлікти та розподіл споконвічних території між іноземними
державами значно ускладнювали розвиток суспільно-політичних, освітніх та
релігійних інституцій. Однак, яскраві досягнення давньоруського періоду
вітчизняної історії стали міцним фундаментом для формування єдиної національної
традиції. Розвиток та активна культурно-освітня діяльність західноукраїнських
монастирів у ХVІ–ХІХ століттях була нерозривно пов’язана із традиціями
Візантії, Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, з їх високою
культурою і підвалинами релігійно-церковних відносин в Україні.
Для комплексного дослідження засобів та каналів впливу монастирів на розвиток
суспільно-історичних процесів необхідно, передусім, розглянути основні етапи
соціально-політичних та релігійних змін, що відбувалися в Галичині впродовж
XVI–XIX століть.
На нашу думку, дана періодизація досліджуваної теми об’єктивно розкриває
принципово важливі етапи розвитку монастирів та активізації їхнього впливу на
суспільно-релігійні відносини в Галичині (Табл. 2.1). Так, ХVІ століття в
українській історіографії пов’язується з ідеями Відродження, реформації і
загальним оновленням культурно-релігійного життя. Саме у цей
Таблиця 2.1
Основні етапи розвитку монастирів Галичини XVІ–ХІХ століть
Основні етапи розвитку монастирів
Особливості розвитку монастирів
Суспільно-політичні
Культурно-мистецькі
I етап
Збереження і адаптація традицій Візантії, Київської Русі та
Галицько-Волинського князівства
(XVІ століття)
Вплив монастирів переважно на церковні справи; обмеження у діяльності правом
власника-ктитора або єпископа; наявність різних за статусом і типом чернечих
осередків; відсутність чіткої ієрархії та взаємозв’язків між монастирями;
консервативні основи вступають у протиріччя з потребами часу та не витримують
конкуренції з католицькими орденами.
Розбудова мурованих монастирських комплексів; відродження мону-ментальних
тенденцій в іконописі; поява високого іконостасу; засвоєння художнього досвіду
європейського Ренесансу; проникнення ремісничо-цехової творчості у монастирське
середовище; інтенсивний розвиток книгодрукування; покращення систе-ми освіти
(Острозька академія, братські і монастирські школи).
II етап
Реформа чернецтва (1617) та впровадження західних моделей суспільно-релігійної
практики
(ХVII-XVIII
століття)
Трансформація та кардинальні стратегічні зміни монастирської організації,
ідеології та включення монастирів у суспільні процеси;
вертикальний, централізований принцип організації чернечої ієрархії,
дисципліна; динамічні форми релігійно-суспільної діяль-ності: місіонерство,
катехизація, виховання новиків, масові відпустові дійства і реколекції; важлива
роль монастирів в етноконсолідації українців краю.
Зміни в літургії, характері облаштування церков, введення нових обрядів і свят;
формування репре-зентативного типу барокового мо-настирського ансамблю на
синтезі архітектури, живопису, скульптури; впровадження європеїзованих
сю-жетно-іконографічних схем та стильових напрямків; створення в архітектурі,
мистецтві, видавничій справі, освіті самобутньої ре-гіональної традиції, яку
можна окреслити як “василіанське бароко”.
III етап
Становлення національної доктрини
(XIX століття)
Відновлення Галицької митро-полії; значний вплив монастирів на
церковно-релігійне та суспіль-не життя краю; реформа Васи-ліанського чину;
створення Сту-дитського уставу; пристосову-вання церковних інституцій і
релігійних доктрин до карди-нальних змін суспільної свідо-мості; поширення
національно-визвольних рухів; соціалізація монастирів, допомога бідним,
утримання сиротинців, лікарень, будинків для немічних.
Відродження обрядових і художніх традицій візантійсько-грецького й
давньоукраїнського походження; роз-виток модернізованого стилю в сакральній
архітектурі, монументаль-них розписах, мозаїках, вітражах, іконах, в якому
використовується творча спадщина Київської Русі і Галицько-Волинського
князівства, а також канони візантійського мистецтва; широка освітня та
видав-нича діяльність, заснування періодич-них видань, музеїв, бібліотек.
період у сконцентрованому вигляді проявляється накопичений монастирями
ідеологічний, духовний та організаційний досвід як головний аргумент у боротьбі
за збереження традиційних основ східної обрядовості і орієнтації на православні
релігійні центри. Шістнадцяте століття стало періодом теоретичного осмислення
давньоруської спадщини, роль і значення якої постійно підкреслювалися
церковними ідеологами, полемістами і діячами тогочасної культури. Це було
останнє століття існування концепції монастиря, що переважно ґрунтувалася на
замкнутій організаційній структурі, традиціоналізмі, стриманому і дещо
упередженому ставленні монастирських ідеологів до шляхів співпраці зі світським
середовищем та його культурно-освітніми потребами, що вже не відповідало
віянням нового часу. На думку автора, аргументовано і комплексно тему
монастирів можна розглядати, починаючи саме з ХVІ століття. Від попередніх
століть залишилося мало пам’яток культурної монастирської спадщини, тоді як з
періодом ХVІ століття пов’язуют