РОЗДІЛ 2
ДОКАЗУВАННЯ ОБСТАВИН ЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕНИХ ОРГАНІЗОВАНИМИ ГРУПАМИ, НА ПОЧАТКОВОМУ
ЕТАПІ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
2.1. Специфіка предмета доказування у справах про злочини, що вчинені організованими групами
Питання про докази та доказування у кримінальному процесі завжди перебувало в центрі уваги вчених. М.М. Михеєнко писав, що в кінцевому підсумку в кримінальному процесі все зводиться до доказування й доказів, оскільки вони є основним змістом кримінального процесу [149, с. 115]. Відтак, логічно, що проблеми доказування посідають чільне місце в теорії кримінально-процесуального права, а їх вирішення має важливе як теоретичне, так і практичне значення.
Доказування являє собою процес встановлення істини в судочинстві [17, с. 1], її пізнання, обґрунтування уявлень про її зміст. Сутність доказування полягає у збиранні, дослідженні, оцінці та використанні доказів [241, с. 234]. У діяльнісному аспекті це пізнавальний та засвідчувальний процес.
У юридичній літературі немає єдиного визначення поняття доказування у кримінальному процесі. С.А. Альперт доказування розуміє як "процесуальну діяльність органів слідства, прокурора й суду по оперуванню доказами, яка полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та в отриманні таким чином обґрунтованих висновків у справі" [121, с. 139]. На думку П.А. Лупинської, доказування полягає у "збиранні, перевірці й оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для законного, обґрунтованого і справедливого вирішення справи" [135, с. 146]. Загальне поняття доказування в кримінальному процесі М.М. Михеєнко визначає як діяльність суб'єктів кримінального процесу щодо збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій підставі певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування [148, с. 120]. У зазначених визначеннях спільним є розуміння кримінально-процесуального доказування як "діяльності суб'єктів кримінального процесу зі збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та обґрунтування на цій основі висновків у справі". І.Б. Михайлівська, С.М. Стахівський, В.М. Тертишник справедливо, на нашу думку, додають, що така діяльність здійснюється в передбаченому законом порядку [215, с. 54; 203, с. 109; 211, с. 62].
Отже, кримінально-процесуальне доказування - це діяльність суб'єктів кримінального процесу, що здійснюється в передбаченому законом порядку, зі збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, прийняття на цій основі процесуальних рішень та обґрунтування висновків у справі.
Дехто з учених тлумачить доказування в широкому та вузькому значенні. У першому - як здійснення всієї пізнавальної діяльності суб'єктами, котрі ведуть кримінальний процес, що охоплює не тільки оцінку, але й збирання та перевірку доказів. У другому - лише як логічну діяльність з обґрунтування висунутої тези [205, с. 298-299; 187, с. 156-158]. Такий підхід знаходить підтримку й у загальній теорії права. Так, на думку С.С. Алексєєва, "доказування (у широкому значенні) - це діяльність суб'єктів, спрямована на встановлення за допомогою доказів істинності обставин справи". Сюди ж автор відносить збирання, дослідження й оцінку доказів. "У... вузькому значенні поняття доказування... полягає в діяльності з обґрунтування висунутих доводів і заперечень відповідно до переконання у їх істинності тих чи інших осіб" [4, с. 247-248].
Згідно з цими позиціями, завдання доказування також прийнято тлумачити у двох значеннях - як завдання, спрямовані на збирання, перевірку та оцінку доказів з метою встановлення істини, і як завдання з обґрунтування своїх висновків за допомогою доказів. Виконання цих завдань покладається на органи держави та посадових осіб, котрі здійснюють доказування (особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суд, суддю). Разом із цим зміст доказування для кожного з цих органів та осіб різний.
Метою доказування є встановлення істини у справі. На те коло обставин, які утворюють юридично значимі елементи такої істини, вказує предмет доказування, котрий як категорія кримінального процесу широко застосовується в теорії й на практиці. Серед учених не виникає суттєвих розбіжностей щодо визначення сутності цього поняття.
Предмет доказування визначають як сукупність обставин, що підлягають дослідженню та встановленню у кримінальній справі з метою її правильного вирішення. Коло таких обставин визначається ст. 64 КПК України. До них належать:
1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину й мотиви злочину;
3) обставини, котрі впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, які характеризують особистість обвинуваченого, пом'якшують або обтяжують покарання;
4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Автори коментарю до КПК УРСР 1961 р. зазначають, що пункти 1 і 4 ст. 64 вимагають обов'язкового встановлення обставин, які утворюють об'єктивні ознаки злочинного діяння, що відповідають об'єктивній стороні конкретного складу злочину, а п. 2 - обставин, що характеризують суб'єктивні ознаки злочину відповідно до елементів суб'єктивної сторони складу злочину. Пункт 3 ст. 64 КПК вимагає з'ясування обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інших обставин, котрі характеризують особу обвинуваченого [216, с. 102]. Тобто ці обставини відносяться до суб'єкта та суб'єктивної сторони злочину.
З наведеного бачимо, що обставини, які складають предмет доказування, охоплюють лише три елементи складу злочину. Поза їх межами залишився об'єкт злочину. Але на практиці такого бути не може. Доказуванню підлягають усі елементи складу злочину. У кримінальному праві склад злочину визначено як сукупність юридичних ознак, що встановлені кримінальним законом і визначають