РОЗДІЛ 2
ФОЛЬКЛОРНІ РЕМІНІСЦЕНЦІЇ В ІСТОРІОСОФІЇ
В.ГОЛОБОРОДЬКА
Поезія В.Голобородька залишається знаковою для представників Київ-ської школи, формування і становлення якої відбувалося протягом 1965-1968-х рр. В.Кордун, М.Григорів, М.Воробйов, В.Рубан, В.Ілля, С.Вишен-ський, М.Саченко та ін., які увійшли до неї, власною творчістю реалізували концептуальну парадигму в ліриці, альтернативну поезії шістдесятників, котрі ще не порвали із засадами соцреалізму і не зважилися на посутню естетизацію літератури.
Формування естетичної, ніде не задекларованої програми Київської школи почалося з концепції людини і світу [62, c. 14-24]. Небажання вдаватися до фальшивого віршування чи не відразу призвело представників Київської школи до внутрішньої еміграції, спричиненої, крім того, забороною друкуватися та навчатись, внаслідок чого їхній доробок ставав мимоволі герметичним, зумовлюючи "розростання культурного пласту, опанування нового літературного простору як свідчення відродження культури і нормалізації його внутрішнього життя [213]".
Лірика В. Голобородька - художній синтез світовідчуття народнопоетичних традицій та новітньої естетичної думки, міфологізованої природи поетичного слова і конструктивного підходу до форми. Для лірики поета завжди було прикметним "непомильне чуття естетичної міри [132]", що зумовило динаміку встановлення та розширення художнього концепту, збереженого у фольклорних традиціях українського народнопоетичного мистецтва, характерною ознакою якого стає наївна метафоричність.
Підкреслюючи субститутивні ознаки метафори, базованої на специфіці міфеми, Ю.Тимошенко дійшла висновку, що "на сюжетно-тематичному рівні вона [метафора] забезпечує предметну зримість: через метафоричний образ читач отримує можливість заново відчути й "пережити" предмет [215, c. 14]". О. Неживий засвідчив, що "говорити про якийсь чітко виражений хронотоп у міфологічно-фольклорній поезії означає звужувати їх художньо-світоглядні можливості [177]". Лірика В.Голобородька уникає часово-просторової характеристики, тому історичний колообіг як основа язичницького світо-сприйняття і невід'ємна ознака українського наївного мислення усувається метафоричним історіософським сприйняттям, яке моделює, за твердженням С.Квіта, "замкненість зображуваних подій: лінійність часу дорівнює його одномиттєвості [125]".
Репрезентовані поетичні моделі В.Голобородька реалізовано у сконденсованому вимірі і просторі мови, завдяки чому відбувається ущільнення або розширення меж часу художнього тексту. Подібна практика в українській ліриці досліджена, зокрема, Т.Голованем, який на основі спостережень поетичного письма В.Барки з'ясував, що запровадження емоційного ореолу, викликаного ліричними натяками і асоціаціями, зумовлюється глибинним переживанням істинності буттєвого, вселенського місцезнаходження предмета, впевненості в емпіричному ланцюзі речей [87, c. 35].
Р.Барт, який увів у літературознавчу свідомість поняття "гулу мови", доводив, що "у вигляді усного мовлення мова ніби фатально приречена на затинання, у вигляді письма - на німоту і роздільність знаків; у будь-якому разі все одно залишається надлишок смислу, який не дасть мові повністю здійснити закладену в ньому насолоду. Гул мови - це сенс, що дозволяє розчути вилучення смислу, раз і назавжди звільненого від усіх видів насильства [61, c. 542-543]". В.Голобородько неначе "воскрешає прадавні традиції магічного заклинання словом у часах, коли воно стояло близько до самої речі, тому й люди вірили в його магічну творчу силу [145, c. 81-85]", тому його мова сконденсована, а образи - ущільнені. Отже, анімізуючи світ, формується поетичний історіософський міф, побудований на уявленнях, закорінених у предмети та речі довкілля.
На основі своїх спостережень над лірикою одного з представників Київської школи В.Кордуна, М.Москаленко зауважив спільність подібних ознак у ліриці Київської школи, вказавши, що поетові "метаморфози-перетворення, які генетично походять із найархаїчніших глибин індоєвропейської міфології, з комплексу ідей про переселення душ у межах природного космосу [175, c. 120-123]", безсмертні у своєму існуванні. Часове зміщення, в якому вчувається накладення першоструктур в спільну одиницю, наближає лірику поетів Київської школи, зокрема, В.Голобородька, до підсвідомого відчуття причетності до космогонічного моделювання історіософської системи, вплетеної у полотно національної культури та її генетичної пам'яті.
К.Г.Юнг, М. Еліаде зараховували мовотворчість як спосіб матеріалізації підсвідомого відчуття світу до ознак поетичної мови, де вона набуває вираженого звучання у своїй багатозначності, засвідчуючи семантичне багатство, яке В.Голобородько назвав "справжнім святом мови", базованого на генетичній пам'яті - першоструктурі поетичних вражень. З цього приводу М.Бахтін припустив, що "тільки своє життя у поетичних текстах може пам'ятати мова" [64, c. 110]. М.Ґайдеггер підкреслив, що мова не тому стає поезією, що у ній - прапоезія, - поезія залишається у мові тому, що мова зберігає початкову сутність поезії" [219, c. 104]. Г.Ґадамер розширив це знання, зазначивши особливу функцію мови передувати поетичне творіння, як і будь-яке творіння загалом. Бо творіння мови - найперше поетичне творіння буття [79, c. 132].
Рання творчість В.Голобородька, позначена значною стилістичною різнобарвністю, чи не вперше досліджена І.Дзюбою, який, дослідивши природу поетичного письма автора, відчув у його ліриці внутрішню естетичну свободу "..ніби крізь чарівне віконце, крізь яке відкривалися дивні світи, сховані в найбуденніших речах, що його оточують" [101, c. 145-153]. Пізніше, у своїх спогадах, В.Рубан пояснив природу верлібру, зокрема, - В.Голобородька, як "тонку модуляцію ритміки потоку свідомості з накладеним на мовний, де метафоричність, яка у підсвідомості (як і вві сні) органічна, суцільна, не терпить штучностей, котрі приходиться притягувати у вірш, щоб знайти свіжу риму" [191, c. 142-151].
На важливих аспектах ліри