РОЗДІЛ 2
ПОСТАТЬ МИКИТИ ЧЕРНЯВСЬКОГО В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Особливості літературного процесу воєнних та повоєнних літ спричинені
екстремальними умовами його протікання. Панівними в літературі на той час стали
два тематичні напрями, спільні у своїй протилежності: любов до Батьківщини та
ненависть до ворога. “В українській поезії, прозі, драматургії головною стає
тема Батьківщини, у силовому полі якої і широкі соціально-політичні аспекти,
трактовані, певна річ, у дусі тогочасної тоталітарної ідеології, і аспекти
духовно-історичні, пов’язані передовсім з батьківщиною – Україною, терзаною
ворогом, і найінтимніші мотиви (отчий поріг, мати, діти, кохана, батьківська
хата)” [75, с. 15].
Початок Другої світової війни на території СРСР спричинив появу нового етапу в
українській літературі. Мова йде не лише про велику кількість нових імен та
нову тематику, йдеться насамперед про принципову зміну характеру стосунків
літератури з дійсністю. Саме в цей час література дійсно виражала прагнення та
бажання народу, наближалася до нього з максимально можливим відмежуванням від
парадного офіціозу.
Проте, незважаючи на окремі зрушення й досягнення, література воєнного часу та
першого післявоєнного десятиріччя справляє неяскраве враження. Героїчний
воєнний досвід зображувався в мажорних тонах, нічого не говорилося про ціну,
яку було сплачено за перемогу. Саме в повоєнні роки в критиці набула поширення
теорія безконфліктності, згідно з якою література мала зображувати боротьбу
доброго з кращим. Дійсність у цей час давала мало приводів для мажору: мільйони
жертв, багато людей повернулися з війни інвалідами, майже кожна родина втратила
когось з близьких, країна була зруйнована, потерпала від нестачі хліба,
елементарної побутової невлаштованості, браку шкіл.
Лише з середини 50-х років стають помітними ознаки позитивного зрушення,
подолання безконфліктності, ілюстративності. У цей період визначальною рисою
художньої літератури стає публіцистичність: на перший план виступає слово,
безпосередньо звернене до читача. Дослідники відзначають тяжіння до
документальності як одну з основних рис тогочасної літератури: “Історично
обґрунтованим, обумовленим тими ж запитами доби, яка вимагала від естетики
рішучого кроку в бік найтіснішої близькості до зображуваного, фактичної й
емоційної правдивості, дохідливості, було і виразне посилення в літературі
років війни документальності – як об’єктивної (звернення прози й поезії до
змалювання реальних подій і людей), так і суб’єктивної, ліричної” [75, с.17].
Пожвавлення літературного життя в Україні в 60-х роках, пов’язане з глобальними
зрушеннями в політичному, соціальному та культурно-мистецькому розвитку
людства, швидко змінилося новим посиленням цензури, хвилею арештів, збільшенням
ідеологічного пресингу. Логічним наслідком цих процесів стало вироблення в 70-х
роках конкретних ідеологічних домінант, що чітко визначали коло “дозволеного” в
літературі: твори, перейняті життєствердним пафосом, націлені на відображення
дійсності у світлі партійних рішень, твори робітничої тематики, міської теми,
колгоспної теми та на противагу їм твори, що розвінчували ворожий буржуазний
спосіб життя.
Саме на 70-ті роки припадає створення й видання трилогії Микити Чернявського
“Людям важче” (пізніше, у 80-х, автор долучив до неї четвертий роман “Донбаські
грози”). Трилогія охоплює період окупації, від початку війни до звільнення
сходу України (перша книга “Людям важче”), перші післявоєнні роки (друга книга
“Сонце в полинах”) та сучасність, тобто 70-ті роки (третя книга “Тиждень Івана
Лободи”). Названі твори були надзвичайно важливими для письменника, у них він
втілив свої головні ідеї, про що свідчать його власні спогади, а також рецензії
на його повісті та романи [102, с.136]. Матеріалом для романів стала також і
біографія письменника.
Микита Антонович Чернявський народився 15 вересня 1920 року в багатодітній
родині села Смолянинове Новоайдарського району Ворошиловградської (нині –
Луганської) області. У своїй офіційній автобіографії він скупо зазначає, що
родина вважалася середняцькою, проте існує інший документ, який дає можливість
дізнатися про його родину детальніше. Це розповідь молодшої сестри поета –
Віри. Розповідь являє собою півтора машинописні аркуші без дати та підпису, без
заголовку. Суцільний текст без розбивки на абзаци та практично без знаків
пунктуації є, імовірно, прямим записом розповіді. Перші вісімнадцять рядків
виправлені рукою М.Чернявського: діалектні слова та скальковані з російської
мови вирази замінені літературними відповідниками, виправлено пунктуацію, деякі
фрагменти тексту викреслені. Решта тексту залишилася без змін: вірогідно,
письменник прийшов до висновку про неможливість будь-якого його використання.
Аркуші зберігалися в особистому архіві письменника й ніде не згадуються.
Інформація, що міститься в цьому тексті, не суперечить офіційному життєпису,
проте додає до нього кілька вагомих рис.
Зокрема жінка детальніше розповідає історію батьків: мати письменника була з
бідної родини, залишилася неписьменною. Батько під час Першої світової війни
потрапив до німецького полону, перебував у таборі, повернувся додому в 1919
році. Промовиста деталь, викреслена М.Чернявським з документа: “... так от мати
щоб написать пісьмо до батька ходила до панів” [62, с. 123]. У 1929 році хата
Чернявських згоріла через кульову блискавку, на той час у родині було шестеро
дітей, лише з допомогою родичів сім’я змогла пережити зиму.
У 1932 році почалася колективізація. Батько письменника хотів вступити в
колгосп, але його дружина та брати були проти, тому він забрав свою заяву.
Через місяць родину було покарано: “...нас р
- Київ+380960830922