Розділ 2.
Текстові функції новогрецької фразеології в оригінальному та перекладному
тексті
2.1. Текстоформативні функції фразеологічної одиниці в художніх творах мовою
оригіналу та перекладу
В останні десятиліття в лінгвістиці намітилась активна розробка проблем,
пов’язаних з теорією комунікації [57; 61; 108; 131]. З цього погляду особливу
увагу викликає модифікація статусу тексту як процесу, а не продукту, що, в свою
чергу, вимагає запровадження понять комунікативної стратегії, ролей, які
відіграють у комунікативному акті мовні особистості, пресупозитивного базису як
основної умови комунікабельності тощо. Текст-процес, на наш погляд, існує лише
в умовах комунікації, отже, може розглядатись як мовленнєний акт —
„цілеспрямована мовленнєва дія, здійснена згідно з принципами та правилами
мовленнєвої поведінки, притаманними цьому суспільству” [5, с. 412].
Процесуальне продукування тексту насамперед ставить питання про визначення
тексту як „безпосередньо даної дійсності” [16, с. 299], що складається з
площини власне текстової маніфестації разом з параметрами її функціонування в
соціальному феномені культури поряд з іншими семіотичними системами. Крім того
процесуальність передбачає опосередковану природу текстовості, що крім
суб’єктивного та інтерсуб’єктивного вимірів, які на перший план висувають
фігури комунікантів, володіє й онтологічним, завдяки якому попри множинну
прочитуваність тексту він в певному сенсі є „річчю-у-собі”, внаслідок чого
текст-культурний артефакт (предмет) „набуває неповторного лиця, перетворюється
на унікальний предмет в результаті свого тривалого функціонування в системі
людської життєдіяльності” [124, с. 139]. Особливу важливість виділення
онтологічного складника текстовості набуває в перекладацькій діяльності, коли
процес декодування тексту розглядається як модель подвійної комунікації і сам
текст є а) онтологічними об’єктом (цілісним та незалежним), що за допомогою
обраного каналу поєднує комунікантів (Com1«Т(orig)«Com2), та б) дискурсивним
суб’єктом (тобто квазі-комунікантом) за умови односпрямованого обміну
інформацією, коли онтологчіність тексту переходить у дискурсивність з огляду на
віртуальну присутність його адресанта, що характерно для більшості писемних
текстів (Com1«Т1…n¬Q-Com2 (Torig)). Необхідно, втім, зробити застереження щодо
„ідеалістичного” погляду на подвійну природу тексту-в-перекладі і, відповідно,
можливості подвійної комунікації. У процесі перекладу вектор розвитку
комунікативної стратегії не є довільно спрямованим (як відбувається в „живій”
комунікації), навпаки — він жорстко детермінований самою комунікативною
ситуацією (зокрема, неповним складом комунікантів, про що йшлося вище). У цьому
плані комунікативні максими Г.П. Грайса [53] мають радше дорадчий характер (що
треба зробити для того, щоб комунікація відбулась), стосовно перекладу вони
будуть мати обмежувальний, рестриктивний характер. Наприклад, у перекладі
художнього твору заданість оригінального тексту накладає суттєві обмеження на
герменевтичний рух комунікантів у комунікативному просторі навіть на
стайнерівських стадіях агресії та приєднання [99, с. 68-69]. Мовний вибір
перекладача полягає у тому, що він „змушує” себе формально дотримуватись
авторських експлікованих інтенцій, розумно обмежуючи власні комунікативні
наміри. Це обмеження випливає з того, що “за плечима” перекладача перебуває
читацька аудиторія (абстрактний читач) мови-перекладу, з притаманними йому
мовно-культурними пресупозиціями. Відповідно перекладач у процесі комунікації з
текстом (Т1…n¬Q-Com2 (Torig) та, опосередковано, з його автором одночасно
здійснює комунікацію з аудиторієюn (Com2), що впливає на переклад-результат,
який поєднує в собі характеристики вторинності, похідності, наслідування та
оригінальності.
Художній текст, за М.М. Бахтіним, належить до вторинних мовленнєвих жанрів, в
основі яких лежать авторські трансформації первинних мовленнєвих жанрів [16, с.
251-252]. Отже, актуалізація авторської інтенції та продукування художнього
тексту-повідомлення здійснюється на основі „розгорнутого авторського
висловлювання” — репліки, що є проекцією „дискурсивної пропозиції”,
елімінованого художнього задуму. Формально художній текст (у нашому випадку
прозовий різновид, роман за жанрово-стильовою специфікою) складається з реплік,
кількість яких визначена кількістю комунікативно-діегетичних ситуацій у творі,
що є рефлексією діегетичного світу б (художнього простору твору) і, в свою
чергу, дискурсивним світом d. Природа цих синтагматичних текстових елементів
різниться. Умовно їх можна визначити як експліцитні та імпліцитні, в основі
розрізнення наявна еліптична (+/-) присутність / відсутність самого автора як
комунікатора, що продукує „гіпервисловлювання” — твір у цілому. Скажімо,
дескриптивні сегменти, такі як опис природних (пейзажні дескрипції, дескрипції
природних феноменів, наприклад, повінь, негода, ніч), штучних, культурних
феноменів (дескрипції міст, різнофункціональних приміщень, різнопланових
культурних акцій (похорони, шлюб тощо)) є імпліцитним висловлюванням, оскільки
автор повідомляє щось читачеві по окремому комунікативному каналу, а діалог
персонажа1 з персонажем2, або монолог персонажа1, є експліцитним через те, що
маніфестує актуальну „відсутність” автора. Обидві форми комунікативної
інтеракції можуть мати інтеріоризовану та екстеріоризовану форми (пор. техніка
внутрішнього монологу в романах ХІХ ст.). Як окремий різновид існують
метависловлювання, коли автор користується метамовним кодом, наприклад,
пояснюючи певний елемент тексту
- Київ+380960830922