РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКОВОЇ ТА ОБОРОННОЇ ПОЛІТИКИ У КОНТЕКСТІ
ЄВРОПЕЙСЬКИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX – ПОЧАТКУ XXІ СТ.
2.1. Генеза політичної та оборонної співпраці західноєвропейських держав
повоєнного періоду
Історичний розвиток спільної європейської зовнішньої, безпекової та оборонної
політик має суперечливий характер, що відображає труднощі становлення
міжнародної системи на різних етапах її трансформації. Після Другої світової
війни Західна Європа остаточно поступилася своїми лідерськими позиціями в світі
США та СРСР. Після двох світових воєн, незнаних доти за своїми масштабами,
кількістю жертв і руйнівним характером, прийшло усвідомлення того, що настав
час відмовитися від політики дотримання хиткої рівноваги сил, що спиралася на
егоїстичні національні інтереси, та розробити наддержавний механізм, якому б
підпорядковувалися всі європейські держави. Жан Монне писав у своїх мемуарах:
“Якщо країни знову почнуть захищатися одна від одної, необхідно буде знову
створювати багаточисельні армії ... Європа відродиться в тіні страху” [цит. за:
158, с. 83].
Завданням цього розділу є проаналізувати найважливіші етапи історичного
розвитку зовнішньої, безпекової та оборонної політик ЄС та прослідкувати
становлення їх інституційного механізму. Беручи за основу спільність
характеристик політичних процесів, пропонуємо виокремити шість етапів розвитку
зовнішньої, безпекової та оборонної політик ЄС:
1) етап визначення стратегій співпраці (1946–1949): саме співпраця була
характерною ознакою процесу визначення позицій у ще несформованій системі
міжнародних відносин. Робилися спроби перенести стосунки вимушеного союзництва
держав-переможців на постійну основу співпраці між собою та з переможеними
країнами;
2) етап краху перших наддержавних проектів (1950–1954): саме в цей час
європейська спільнота держав була за один крок від втілення найамбітнішого
проекту оборонного союзу Європи – Європейської оборонної спільноти;
3) період стагнації безпекових інтеграційних проектів (1955–1968) настав після
розчарування невдачею попереднього періоду;
4) на четвертому етапі відродження (1969–1986) відбулося поступове і вельми
обережне відродження зовнішньополітичної співпраці (від Гаазької декларації до
Єдиного європейського акту) ;
5) етап інституційного утвердження безпекової та оборонної співпраці
(1987–1997): Єдиний європейський акт (ЄЄА) став першим документом, в якому
текстуально було зафіксовано міжнародно-правове зобов’язання держав спільно
розробляти та здійснювати європейську зовнішню політику;
6) етап реалізації та вдосконалення інституційного механізму (1998–2005):
неспроможність ЄС гарантувати мир і безпеку в колишній Югославії вимагала
докорінних змін у структурі ЄБОП. Відкореговані нормативно-правові підвалини
механізму ЄБОП закладає Конституція для Європи (2004), процес ратифікації якої
триває.
Етап визначення стратегій співпраці (1945–1949). Ще під час Другої світової
війни та в перші роки після неї серед державних діячів багатьох країн і в колах
руху опору відбувалася активні дискусії щодо європейського єднання [95, с.
28].
Одним з найактивніших провідників цих ідей став британський прем’єр-міністр
Уїнстон Черчілль. У 1940 р., під впливом вторгнення фашистської Німеччини у
Францію, Черчілль закликав до створення франко-британської організації
різногалузевої співпраці, яка б охоплювала сфери зовнішньополітичної,
безпекової, оборонної, економічної та фінансової співпраці [219, c. 43].
Черчілль пропонував також об’єднати німецький і французький парламенти та
утворити спільний воєнний штаб, якому підпорядковувалися б армії двох держав.
Проте окупована Франція не підтримала цієї ініціативи. В червні 1940 р.
Британія розпочала операцію з захоплення та знищення її морського флоту,
захопленого німцями, та завдала кількох серйозних ударів. У відповідь
новообраний прем’єр-міністр Франції Філіп Петен (червень 1940) розірвав
офіційні переговори з Великобританією та перейшов на бік Німеччини [75, с.
313].
Після закінчення війни Черчілль у відомій цюріхській промові (19.09.1946),
покликаючись на ідеї графа Ріхарда де Куденхове-Калергі та Арістида Бріана,
виступає з ініціативою створити Об’єднані Штати Європи. Провідним лейтмотивом
промови стає наголошення на “рівноправних і партнерських відносинах” між
Францією та Німеччиною, хоча конкретних шляхів реалізації свого плану Черчілль
не запропонував. Цікаво, що Черчілль розглядав як очевидне те, що
Великобританія не буде членом Об’єднаних Штатів Європи: ”Ми, британці, маємо
нашу Співдружність держав!” – заявив він [цит. за: 159, с. 11].
У перші роки після закінчення Другої світової війни прагнення європейських
країн до співпраці знайшло вираження у створенні багатьох універсальних і
регіональних організацій. Найважливішими були ООН (26.06.1945), Брюссельський
пакт (17.03.1948), на основі якого згодом було створено Західноєвропейський
Союз (1954), Європейська організація з економічної співпраці (16.04.1948), НАТО
(4.04.1949), Рада Європи (4.05.1949). Діяльність всіх цих організації була,
прямо чи опосередковано, спрямована на гарантування безпеки та миру в Європі.
Одночасно на перешкоді успішному втіленню планів європейської інтеграції
постали нові виклики – початок протистояння наддержав СРСР та США, розкол
Європи та німецьке питання. З одного боку, частина країн Східної та Центральної
Європи стали сателітами СРСР, а з другого, – Західна Європа теж поділилася на
переможців (Франція та Великобританія) та переможених (Німеччина та Італія)
[136, с. 5].
Відмінність
- Київ+380960830922