РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛИ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Клінічні методи дослідження хворих
Відповідно до мети і задач в дану роботу включено 118 пацієнтів з 1508 хворих
на гострий інфаркт міокарда, які лікувались в клініці факультетської терапії
ТДМУ в 1999-2005 рр. і госпіталізовані в клініку в перші 12 годин від початку
захворювання. Вік хворих коливався від 33 до 72 років і становив у середньому
(61,9±8,8) року. Серед обстежуваних хворих було 92 чоловіків та 26 жінок.
Діагноз гострого Q-ІМ встановлювали у відповідності з критеріями ВООЗ (2000) на
підставі оцінки типових клінічних ознак, даних ЕКГ в динаміці та серійного
визначення активності ферментів (КФК-МВ, АсАТ, АлАТ) у крові. Тривалість
існування різних форм ІХС, що передували виникненню ІМ, становила у середньому
(8,2±1,7) років, повторний ІМ діагностовано у 23 (19,5 %) хворих після
трансмурального ураження і у 3 (2,5 %) – після дрібновогнищевого. Його
спостерігали через (1,2±0,2) роки після попереднього.
Початковим етапом дослідження було збирання анамнезу, проведення об’єктивного
обстеження хворого, електрокардіографії в 12-ти стандартних відведеннях,
відведеннях за Небом, за Слапаком. Масу некрозу міокарда визначали ЕКГ-методом.
Визначали клінічні загальний та біохімічний аналізи крові, ліпідограму,
коагулограму, загальний аналіз сечі. Дослідження проводили при поступленні
хворих у стаціонар, в динаміці лікування, перед випискою та через 6 місяців від
початку лікування.
Стандартизація показників проводилася в групі із 20 практично здорових осіб
(донорів крові) віком від 38 до 65 років (середній вік – 56,4±4,5 років); серед
них чоловіків – 14, жінок – 6.
В основну дослідну групу пацієнтів включено 88 хворих на гострий інфаркт
міокарда, у яких на 10-14 добу від початку захворювання розвинувся
післяінфарктний синдром. Серед них чоловіків – 70, жінок – 18, що становить
відповідно 79,5 % і 20,5 %. Середній вік пацієнтів склав (60,9±1,1) років,
причому для чоловіків він становив (58,1±0,9) років, а для жінок – (62,4±2,2)
роки. Первинний ІМ розвинувся у 69 (78,4 %) хворих, повторний – у 19 (21,6 %)
пацієнтів, із них 14 осіб перенесли в минулому один ІМ, а п’ять пацієнтів мали
в анамнезі два ІМ. У 21 (23,9 %) хворого цієї групи (14 чоловіків та 7 жінок)
інфаркт міокарду мав рецидивуючий перебіг. У всіх пацієнтів діагностовано Q-ІМ,
серед них відмічено 49 (55,7 %) ІМ з передньою локалізацією вогнища некрозу, 39
(44,3 %) нижніх ІМ. Об’єм некрозу в середньому становив 39,3 %. У 10 (11,4 %)
хворих перебіг захворювання ускладнився кардіогенним шоком, у 9-ти (10,2 %) –
альвеолярним набряком легень, у 69 пацієнтів (78,4 %) діагностовано СН І-ІІст.
(згідно T. Killip, J. Kimball, 1972). Порушення ритму (екстрасистолії) та
провідності (блокади) виявлено відповідно у 51 (58 %) та 54 (61,4 %) хворих, у
3-х – фібриляцію шлуночків. Наявність супутньої патології – гіпертонічну
хворобу (ГХ), виявлено у 46 осіб (52,3 %), цукровий діабет (ЦД) ІІ типу – у 38
хворих (43,2 %). Згідно класифікації [416], типові форми післяінфарктного
синдрому серед цих пацієнтів зустрічались в 94,3 % випадків, серед них
перикардіально-плеврально-пневмонічний варіант – у 6 хворих (6,83 %),
перикардіально-плевральний варіант – у 7 хворих (7,95 %),
перикардіально-пневмонічний варіант – у 19-ти (21,6 %), плевропнев-монічний
варіант – у 8-ми (9,1 %), синдром плеча спостерігався у двох пацієнтів, гострий
панкреатит – у трьох хворих, причому у одного з них в поєднанні з плевритом та
пневмонітом, а у іншого – з перикардитом. Загалом, перикардит зустрічався у 69
пацієнтів (78,4 %), пневмоніт – у 32 хворих (36,4 %), ексудативно-фібринозний
плеврит – у 10 (11,4 %). В загальноклінічних обстеженнях слід відмітити значне
підвищення ШОЕ до (36,2±1,44) мм/год, лейкоцитоз до (12,7±0,35) Г/л,
спостерігалась еозинофілія (6,58±0,14) %. Термін перебування в стаціонарі для
хворих цієї групи становив (25,4±1,4) ліжко-днів.
30 хворих на інфаркт міокарда без аутоімунних ускладнень включені в групу
порівняння, серед них чоловіків – 22, жінок – 8, що становить відповідно 73,3 %
і 26,7 %. Середній вік пацієнтів склав (65,5±1,8) років, причому для чоловіків
він ста-новив (63,8±2,2) роки, а для жінок – (70,1±3,5) років. Первинний ІМ
розвинувся у 23 (76,7 %) хворих, повторний – у 7 (23,3 %) пацієнтів, із них 5
осіб перенесли в мину-лому один ІМ, один пацієнт мав в анамнезі два ІМ, і ще
один – 3 ІМ. У 7 (23,3 %) хворих цієї групи (5 чоловіків та 2 жінок) ІМ мав
рецидивуючий перебіг. У всіх пацієнтів діагностовано Q-ІМ, серед них відмічено
14 (46,7 %) ІМ з передньою локалізацією вогнища некрозу, 16 (53,3 %) нижніх ІМ.
Об’єм некрозу в середньому становив (36,54±1,89) %. У 2 (6,6 %) хворих перебіг
захворювання ускладнився кардіогенним шоком, у 5-и (16,7 %) – альвеолярним
набряком легень, у 23 пацієнтів (76,7 %) діагностовано СН І-ІІст. (Killip,
Kimball). Порушення ритму (екстрасистолії) та провідності (блокади) виявлено
відповідно у 13 (43,3 %) та 12 (40 %) хворих, у одного – фібриляцію шлуночків.
Загалом в І-ій групі за результатами за-гального аналізу крові відмічено:
підвищення ШОЕ до (20,1±1,07) мм/год, кіль-кість Лц становила в середньому
(9,35±0,51) Г/л, кількість еозинофілів (3,62±0,36) %. Найбільш поширене
супровідне захворювання – гіпертонічну хворо-бу, виявлено у 16 осіб (53,3 %),
цукровий діабет ІІ типу – у 5 хворих (16,7 %). Тер-мін перебування в стаціонарі
для хворих цієї групи становив (21,3±0,74) ліжко-днів.
Як видно з даних, представлених в таблиці 2.1, суттєвої різниці за віковим
цензом між групами немає (р=0,06, рчол=0,06), лише середній вік жінок в групі
пацієнтів з розвитком післяінфарктного синдро
- Київ+380960830922