РОЗДІЛ 2. МОДЕЛЬ ОСОБИСТІСНОЇ ЗРІЛОСТІ ЯК СОЦІАЛЬНО – ПСИХОЛОГІЧНОГО ФЕНОМЕНУ
Особистісна зрілість як динамічна особистісна структура
На нашу думку, динамічність особистісної зрілості виявляється, як у вияві
самого феномену особистісної зрілості, так і у його внутрішній структурі. Тому
важливо продемонструвати, за яких умов взаємоактивація рис створює феномен
особистісної зрілості.
Пропонуємо погляд на особистісну зрілість як динамічну особистісну структуру,
що формується упродовж підліткового і юнацького віку, її становлення й
функціонування детерміноване певними механізмами, а змістом є взаємоактивовані
риси.
Оскільки особистісну зрілість характеризують, як вияв особистісного потенціалу
та критерій особистісного зростання людини (Д. Лєонтьєв), вважаємо, що суть
феномену особистісної зрілості можливо уточнити у співвіднесенні саме з цими
поняттями. На рис.1 продемонстровано становлення особистісної зрілості як
динамічної структури.
Особистісний потенціал відображає міру долання особистістю заданих обставин, у
кінцевому рахунку долання особистістю самої себе (Д. Леонтьєв, 2002). Проте
поняття особистісного зростання і особистісного потенціалу не протистоять одне
одному. На нашу думку, наявність особистісного потенціалу забезпечує
природність особистісного зростання. Людина розвивається та самоактуалізується
за рахунок власних внутрішніх ресурсів, переконання або заохочення, тобто за
наявності зовнішньої мотивації до вияву змін.
Якщо самодетермінація є механізмом функціонування, формою вияву особистісного
потенціалу, то мають бути властивості, які є його змістом. Такими складовими
особистісного потенціалу ми бачимо обов’язок, сенс і віру.
Особистісно зрілу людину можна назвати ресурсною людиною, яка сама у собі
віднаходить сили для долання життєвих обставин і самої себе. На нашу думку,
тріада внутрішніх ресурсів забезпечує особистісно зрілій людині компетентність
у часі, тобто здатність бачити і відчувати своє життя цілісним.
Обов’язок представляє ставлення зрілої особистості до минулого, оскільки
обов’язком вважається продовження чи завершення раніше зроблених вчинків.
Моральні обов’язки, взяті на себе, можуть утримати людину „на плаву” у той час,
коли вона переживає кризу сенсу або віри.
Віра розуміється як переконаність у власній правоті, нераціональне пізнання,
надія і сподівання як місток у майбутнє. Людина, яка переживає тиск обов’язку,
який їй важко прийняти, або відсутність сенсу у своїх діях, звертається до
віри, щоб ствердитись у діяльності свого життєвого шляху.
Сенс представляє момент теперішнього у житті людини, адже цей час з’являється і
йде у минуле, у досвід. Головний сенс – сенс життя – через автобіографічну
пам’ять об’єднує дискретний ряд особистісних смислів, що відображають цінності,
переживання, індивідуальний досвід людини у значущі періоди життя. Особистісно
зріла людина кожної миті свого життя прагне сенсу. Коли людина переживає
екзистенційну тривогу, екзистенційну кризу чи екзистанційний вакуум, тобто
безсенсовність своєї життєдіяльності, вона може знайти тимчасову опору в
обов’язку (логічному продовженні початих справ) і у вірі як сподіваннях
ірраціонально зрозуміти своє призначення. Таким чином, обов’язок і віра можуть
створити відчуття завершеності чи досягнення цілі, що так близько межують з
поняттям сенсу.
Кожна криза обов’язку, сенсу, віри, на нашу думку, має своїм наслідком
трансценденцію. Критичні життєві події є умовами, під час яких формується новий
погляд на дійсність. Намагаючись зрозуміти саму себе, людина „сама задає собі
норми і зв’язує себе ними” (Г. Марсель) [133, с.513], „здійснює трансценденцію
від себе як емпіричної індивідуальності до себе як самобутньої самості” (К.
Ясперс) [133, с.513]. Таким чином, здатність до трансценденції дає можливість
особистісно зрілій людині не потрапляти у ситуацію, а створювати самі ситуації
для самовдосконалення, тобто бути „своїм власним „проектом” (А. Сартр) [133,
с.513].
Вихід поза межі звичних життєвих правил, способів переживання особистісного
сенсу відображається у екзистенційній кризі. Вона може виявлятися у „тузі від
неадекватної життєвої стратегії” (Н. Хамітов). Вибір в екзистенцій ній ситуації
стає можливим за наявності сформованої особистісної структури, під якою ми
розуміємо особистісну зрілість.
Формування цієї структури є необхідним для вибудови его-ідентичності на основі
співставлення соціальної ідентичності та особистісної ідентичності. Деякі
науковці вважали, що саме під час кризи ідентичності у людини з’являється
можливість осягнення сенсу, а саме того, що сенсом є вона сама. Разом з тим, на
думку Гоффман, зустріч „образу-Я” і образу тієї ж людини, створеного іншими, –
це завжди драма, причому з важко передбачуваним наслідком [238]. На нашу думку,
нормативна криза ідентичності, що описана Е. Еріксоном, вказує на формування
особистісної зрілості, а з ненормативними кризами ідентичності пов’язане її
становлення. Також вважаємо, що у зв’язку з становленням зрілої ідентичності
феномен особистісної зрілості можна розглядати, як одну з меж континууму
его-ідентичності („особистісна зрілість – інфантильність”).
Сформованість его-ідентичності виявляється у можливості усвідомлення людиною
існування онтологічного ядра особистості, незалежного від зовнішнього світу.
Тобто людина стає здатною не тільки до самовизначення через ототожнення себе з
чимось (норми суспільства або тим, як вона сприймається суспільством), а стає
автентичною через співвіднесення себе з собою. Отже особистісну зрілість можна
розглядати, як особистісну структуру, що забезпечує людині можливість прийняття
власної сенсовності, самоцінності, є особистісна зрілість.
Ми згідні з
- Київ+380960830922