РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНА ПРОЗА Ю.МУШКЕТИКА У КРИТИЧНИХ І НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ. ПРОБЛЕМА
НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ В ПУБЛІЦИСТИЦІ ПИСЬМЕННИКА
У кінці 50-х – на початку 60-х років з’являється молода творча генерація, що
сформувалася в період тимчасового „потепління” радянського режиму. З’являються
твори, автори яких зорієнтовані на відтворення подій у широких
просторово-часових координатах, у літературі відбувається розширення
тематично-проблемного діапазону, поглиблюється аналітичний аспект його втілення
через орієнтацію на особистість та її внутрішній стан, порівняно з 50-ми
роками, коли увага зосереджувалася в основному на описі події.
Завдяки руху шістдесятників стало можливим утвердження самостійності людини,
відродження її як особистості, відродження культури та національної гідності, а
в літературі – звернення до народної долі в її філософських,
морально-естетичних вимірах. Багато хто з українських письменників, зокрема і
Юрій Мушкетик, не належав до ядра шістдесятників, але був шістдесятником за
своєю суттю. Про позитивне сприйняття письменником шістдесятництва як явища
суспільно-політичного та морально-етичного оновлення суспільного життя народу
свідчить хоча б той факт, що він, будучи головним редактором журналу „Дніпро”,
друкував твори дисидентів, які вже сиділи за ґратами. Наприклад, твори Василя
Стуса були опубліковані в „Дніпрі” під псевдонімом Петрик.
У руслі ідейно-естетичних, жанрово-стильових пошуків шістдесятників відбувалися
й пошуки Ю.Мушкетиком письма, зверненого безпосередньо до народу й особистості,
їх місця в історичному процесі. Взагалі, у кінці 50-х і впродовж 60-х років ті
пошуки активно розгортаються в радянській літературі, у якій з’явилися нові
тенденції, пов’язані насамперед з орієнтацією на людину як самоцінну
особистість.
Починаючи з 50-х років ХХ ст., вчені активно вивчають рух історичної прози в
сучасній українській літературі: з’являються монографічні праці та рецензійні
статті К. Волинського, В.Дончика, О.Пулинця, М.Слабошпицького, Ю.Смолича,
Л.Федоровської та багатьох інших, де здійснюється спроба визначити
закономірності й тенденції розвитку українського історичного роману та повісті
на змістовому й структурному рівнях. Це природно, бо саме тоді починалася нова
епоха в житті суспільства й літератури, пов’язана зі смертю Сталіна й
засудженням культу особи.
Але торжество як самих митців, так і критиків було короткочасним, якщо не
сказати завчасним. Незважаючи на зміни, що відбулися в суспільному житті, на
те, що в 60-х роках, у період тимчасового „потепління” тоталітарного режиму,
сформувалася молода творча генерація „шістдесятників”, література і письменник
розглядалися лише з погляду ідеології, а вона, як відомо, у радянському
суспільстві була одна, і тому на справедливу критичну оцінку творів на
історичну тематику годі було й сподіватися.
На часи ідеологічної заангажованості припадає літературний дебют Юрія
Мушкетика: видавництво „Радянський письменник” випустило в світ його першу
історичну повість „Семен Палій” (1954). А.Шевченко зауважував: „Це був час,
коли комуністична влада вельми гучно відзначала 300-ліття Переяславської угоди,
потрактовуючи всупереч історичній правді вимушений військовий союз України з
Московським царством як „возз’єднання двох братніх народів”. Для підрадянських
письменників, що зверталися до минулого України, ця офіційна концепція була
обов’язковою” [258; 51]. Молодий письменник не відхилився від накинутої схеми,
але невдовзі піддав свій твір суворій переоцінці.
Ю.Мушкетик уважно вивчив „Літопис” канцеляриста війська Запорозького Самійла
Величка, листування Семена Палія з Іваном Мазепою та інші історичні документи,
яких було дуже мало. Як відомо, на всю творчу діяльність письменника, на його
погляди, смаки визначальний вплив має та місцевість, де письменник народився,
де здобув свій перший життєвий досвід. Важливою біографічною віхою стало
навчання в Київському університеті (1948-1953), де майбутній письменник
отримував стипендію імені К.Ушинського, відзначався чуйністю, намагався все
робити по справедливості. Саме тоді, у студентські роки (ІІ курс), він
зацікавився героїчною минувшиною українського народу. Можна було б говорити про
те, що дебют цей був досить успішним, бо критика дала загалом схвальну оцінку,
відзначивши важливість теми, деяку новизну в підході до трактування історичного
матеріалу, але разом з тим говорилося більше про проблему історичну, про
складний період в історії України, а те, що стосувалося літературознавчого
аналізу, або було зовсім обійдено, або було оцінене різко негативно. Досить
лише назвати такі відгуки на роман, як „Живая правда истории” С.Злобіна (1954),
„Повість про Семена Палія” О.Пулинця (1954), „Твір молодого письменника”
М.Сиротюка (1955), „Сторінки історії” В.Бєляєва (1954), „Проза молодих”
Ю.Смолича (1956). Намагаючись дати оцінку тому, як розв’язується проблема
історичної пам’яті в повісті, автори відгуків роблять спільний висновк: основою
сюжету є події боротьби за возз’єднання дніпровського Правобережжя з
Лівобережжям [99; 183-187]; провідною ідеєю повісті є ідея непорушної дружби
російського та українського народів; творчим успіхом Ю.Мушкетика є те, що йому
вдалося показати народні маси як рушійну силу історичного
процесу [215; 176-181]; одноголосні були критики і в тому, що не все в творі
написано на однаковому художньому рівні, якщо початок його, широкий, епічний,
багатообіцяючий, то заключні розділи повісті справляють інше враження – тут
особливо помітні сліди поспішності, недоробленості [23; 124-127]; солідна і
важлива робота,
- Київ+380960830922