РОЗДІЛ 2
СУЧАСНИЙ СТАН І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ПІДГОТОВКИ НАУКОВЦІВ У ПРОВІДНИХ
ДЕРЖАВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ
2.1. Аналіз загальних питань стану і тенденцій розвитку аспірантури у
розвинених країнах
Злами сторіч кожного разу ставали нагодою для науковців здійснити певне
узагальнення „пройденого” і скласти прогноз майбутнього. Нас у подібних діях
цікавить, насамперед те, які з показників під час порівняння різних держав
світу науковці вважають „важливими”, а які – „другорядними”.
Якщо порівняти переходи ХІХ-ХХ століття і ХХ-ХХІ століття, то легко виявити –
світові організації, центри стратегічних досліджень і експерти-науковці
урізноманітнили комплекс індикаторів, якими вони характеризують країни і на
основі яких намагаються здійснити прогнози і передбачення ([99; 144; 30; 180;
158] та ін.). Для теми дослідження важливий факт включення у наш час у
порівняння задля визначення рейтингів різних країн світу показників середньої
освіченості їхніх громадян, відносного рівня валового національного продукту
(чи „доходу”), створення і використання високих і надвисоких технологій, обсягу
і якості наукової продукції та ін.
У цьому дослідженні ми не маємо змоги здійснити повний аналіз усіх країн світу
щодо їхніх освітніх і наукових досягнень, включаючи еволюцію цих характеристик
впродовж останніх десятиріч. Головне обмеження – відсутність доступних даних
для багатьох держав, зокрема, і для України, яку можна порівнювати з
розвиненими та іншими державами за частиною показників, що переважно стосуються
нижчих рівнів освіти, але не наукової сфери – кількості і якості наукової
продукції.
І справа не в тому, що в Україні немає науковців – до 1991 року вона була
частиною СРСР, а тому не фігурувала в аналізах наукової продуктивності, які
здійснювалися у США, Великобританії та інших державах. Світові статистичні дані
не виокремлювали внесок науковців Радянської України окремо від науковців інших
республік СРСР, хоч насправді він був значним – в академічному і виробничому
секторах досліджень виконувалися важливі проекти (приклад – Інститут
електрозварювання ім. О.Є.Патона, який був безсумнівним світовим лідером).
Однак, більшість з них була лише частиною космічних, оборонних та інших програм
всього СРСР, а тому не орієнтувалася на потреби України, на підвищення якості
життя її населення.
Процеси 1990-х років можна прирівняти до „наукового колапсу” – за короткий
період неприпустимо зменшилося фінансування і розпочався відплив частини
кваліфікованих науковців зі сфери досліджень. Не працювали, як слід,
національні статистичні служби, тому Україна найчастіше просто не входить у
групу країн, які охоплюються оцінюванням і порівнянням.
У цьому розділі ми наведемо, переважно, узагальнені дані, що стосуються
організації і діяльності аспірантури. Слід звернути увагу на те, що у
розвинених країнах більш поширений термін „докторантура” [*123], який часто
замінює інший, що складається з двох слів: „докторське навчання” - Doctoral
Studies [215]. В подальшому ці терміну ми будемо використовувати, як синоніми.
Весь комплекс накопичених нами даних спирається на різноманітні джерела, але
серед них найбільш інформативною є робота Я.Садлака [215], що стала результатом
організації і проведення у вересні 2003 року в Бухаресті міжнародної
конференції на тему діяльності в обраних європейських країнах і США систем
підготовки наукових і науково-викладацьких кадрів у контексті перспектив
створення європейського простору вищої освіти і європейського простору
досліджень.
У групу цих обраних європейських країн увійшли Великобританія, Німеччина,
Італія і Франція, а також Австрія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія і Швеція.
Америку представляли Сполучені Штати Америки. Колишній соціалістичний табір на
конференції був представлений Росією, Польщею та Румунією, були представлені
матеріали про системи підготовки та атестації наукових та науково-педагогічних
працівників, що діють в цих країнах. Подібна „комплектація” учасників проекту
дала змогу організаторам охопити майже всі різноманітні варіанти формування і
діяльності систем підготовки і атестації науковців і викладачів університетів
та інших закладів вищих рівнів.
Нижче ми акцентуватимемо стан і проблеми розвитку аспірантури у розвинених
країнах, оскільки існує велика подібність наших проблем з російськими чи
польськими, а їх ми аналізуватимемо в останньому розділі дослідження.
На Заході стан і можливості своїх аспірантур науковці і керівники освітніх
систем оцінюють критично, як щодо її продуктивності, так і щодо фінансового
забезпечення (приклад – ситуація у Німеччині та інших розвинених країнах
[52;53;168]). У Німеччині ситуація загострилася тому, що після моніторингу
кількості і можливостей тих науковців, які є громадянами ЄС, виявилося, що для
успішного виконання планів досліджень і заповнення всіх вакансій об’єднаній
Європі бракує від 600 тис. до 800 тис. науковців [215;217].
Кадрові потреби ж США – ще більші, що й пояснює дуже агресивну політику цієї
держави щодо активного залучення не лише студентів-природничників з усіх країн
світу, а й звернення до різноманітних форм запрошення молодих і зрілих
науковців з метою їх переконання залишитись в Америці на якомога більший термін
[117]. Різко активізувалися дослідження щодо впливу науково-дослідного сектору
і всієї вищої школи на розширення людського капіталу та інших важливих
характеристик сучасного суспільства, зокрема, теми „підготовка і використання
наукових кадрів” ([61;151;152;153] та ін.). Подібні питання все частіше
розглядаються на конференціях і входять у тексти виступів
- Київ+380960830922