Розділ 2
БАЗОВІ ОСОБЛИВОСТІ ВІДНОСИН МІЖ ТРАНСАТЛАНТИЧНИМИ СОЮЗНИКАМИ
2.1. Вплив біполярності на формування і розвиток європейської
політики США
Авторська гіпотеза в заданому контексті дослідження формулюється нами так:
З розпадом Радянського Союзу і крахом біполярної системи міжнародних відносин
зазнала суттєвих змін парадигма взаємозалежності як фундаментального сутнісного
принципу епохи глобалізації. Сполучені Штати почали поводитися на міжнародній
арені з висоти власного домінування як наслідку самозахоплення від перемоги у
“холодній війні”.
В руслі об’єктивності зміну природи глобалізації та тимчасового зниження
дієвості фактора взаємозалежності пов’язуємо з усуненням системного
протистояння між соціалізмом радянського зразка і капіталізмом
євро-американського ґатунку. Адже, у першу чергу, таке протистояння включало в
себе вкрай високу можливість глобального воєнного конфлікту, що постійно
впливало на застосування та обмеженість ефективності американського
інтервенціонізму [93, р. 2-4].
Тим часом, практично всі міжнародно-політичні доктрини і стратегії Сполучених
Штатів повоєнної епохи формувалися з урахуванням такої можливості і
орієнтувалися на недопущення руйнівної війни з Радянським Союзом. За таких умов
воєнний інтервенціонізм міг бути тільки селективним і обумовленим жорсткими
обставинами. Кожного разу доводилося враховувати наслідки для національної
безпеки США у її тогочасному переважно воєнно-політичному розумінні.
Але тут особливе значення для нас має проблема особливостей повоєнної еволюції
міжнародних доктрин і стратегій США. Оскільки даний аспект не входить до
безпосередніх цілей і завдань дисертації, а несе переважно аргументаційне
навантаження, окреслимо авторське бачення максимально лаконічно, зосереджуючись
більше на системних явищах, ніж на подіях і процесах.
Отже, доктрини стримування і визволення, які з певними модифікаціями паралельно
застосовувалися американськими адміністраціями практично упродовж всього
періоду “холодної війни”, були порівняно пасивними, оскільки будувалася
переважно на засадах недопущення радянських впливів у зонах західної
відповідальності. Принцип інтервенціонізму стримуванню і визволенню притаманний
здебільшого у формі реагування на радянське втручання. Практично жодна
інтервенціоністська акція американців у той час була неможлива без її
аргументації радянською загрозою [94, р. 1].
Щоправда, доктрина визволення відносно чіткіше визначила ключовий об’єкт
американського інтервенціонізму. Ним стали “поневолені комунізмом народи”. Але
тут обмеженість воєнного інтервенціонізму була особливо високою. Вона
визначалася тим, що переважно йшлося про народи і держави, які опинилися у
сфері радянського домінування після другої світової війни або ж могли увійти до
їх числа внаслідок “підступних дій Москви”. У першому випадку воєнний
інтервенціонізм виключався бо радянські республіки формально взагалі були поза
межами декларованих офіційним Вашингтоном безпосередніх об’єктів прямого
втручання. Звідси й випливає стрижнева ідея американського інтервенціонізму
щодо СРСР у формі політико-ідеологічних та агітаційних впливів на громадян та
спроб розмивати стійкість політичного режиму.
Попри задіяність США у корейській і в’єтнамській війнах, цей інтервенціонізм
взагалі залишався обмеженим, що, зокрема, проявилося у доволі стриманому
реагуванні офіційного Вашингтона на берлінську кризу та антикомуністичні
заворушення в Угорщині.
На тлі паралельності застосування окреслених доктрин розглядаємо
євро-американські дискусії 1950-х років на тему переозброєння ФРН [95, р.
511-549]. У контексті мети і завдань дослідження одразу відзначимо, що першим
заперечив проти такого переозброєння офіційний Париж, котрий наполягав на
збереженні Західною Німеччиною статусу підпорядкованості. Керуючись
багатовіковим досвідом німецько-французьких воєн, керівництво Франції
висловлювало відверті побоювання стосовно можливості відновлення німецької
загрози у формі інтервенціонізму, спрямованого на возз’єднання Німеччини. У
цьому французькі лідери вбачали перспективу окремішнього включення ФРН у
повоєнну структуру балансу сил, що жодним чином не входило у стратегічні плани
Парижа на противагу протилежним намірам Вашингтона [96, 813-814].
Таким чином, уже через шість років після завершення другої світової війни
французька сторона першою заявила про свою особливу позицію стосовно планів США
долучити одну із держав Західної Європи – Західну Німеччину в реалізацію
американських цілей у рамках доктрини стримування. Особливість французької
позиції, яка певною мірою зберігається до нинішніх часів, полягала в тому, що
учасники трансатлантичного альянсу у побудові оборонних ініціатив і програм
мають керуватися принципами рівності і багатосторонності. Більше того, вже тоді
Франція висунула ідею Європейської оборонної спільноти, у якій би німецькі
військові стали її складовою.
На противагу французам американська адміністрація була ще у ті часи жорстко
переконана в тому, що тільки НАТО, у якій виразно домінувала Америка, має
залишатися єдиною оборонною структурою. У постанові Ради національної безпеки
США за № 160/1 від 17 серпня 1953 року Сполучені Штати спробували уникнути
суперечностей з Францією, але у такий спосіб, що дозволяв їм підтримувати
єдність трансатлантичного союзу в реалізації ідеології стримування. У постанові
відзначалося, що інтегрування ФРН до Європейської спільноти (у цьому місці
тексту термін “оборонна” була вилучено з тексту) дозволить залучити німецький
потенціал до зміцнення Європи без
- Київ+380960830922