РОЗДІЛ 2
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ТРАДИЦІЯ ЗАХІДНОЇ НІМЕЧЧИНИ
Як відомо, в результаті кардинальних політичних зрушень, що сталися на
міжнародній арені в кінці 80-х - на початку 90-х рр. XX століття, Німеччина
знову стала єдиною країною. Ратифікація Договору про об’єднання та угоди “два
плюс чотири” (про остаточне врегулювання щодо Німеччини) закінчили дію прав та
відповідальність чотирьох держав-переможниць “щодо Берліну та Німеччини в
цілому” [10, c.56]. Тим самим Німеччина отримала повний суверенітет у
внутрішній та зовнішній політиці.
Після приєднання східнонімецьких земель, а також повного виведення російських
та більшої частини американських військ, ФРН стала об'єктивно наймогутнішою
державою в Європі, враховуючи її центральне положення на континенті, людський
та економічний потенціал. Але, не дивлячись на такі зміни, німецьке керівництво
продовжувало підтверджувати незмінність свого політичного курсу і рішуче
заперечувати будь-який “особливий шлях” [34, c.26].
В основі такого підходу були покладені міркування, що витікали з
зовнішньополітичної традиції “старої” ФРН та її обмеженого суверенітету. У
попередні часи Федеративна Республіка більше “збирала плоди” системи світової
безпеки і стабільності періоду “холодної війни”, ніж виступала фактором
створення цієї безпеки і стабільності. Оборонна позиція ФРН, яка знаходилася на
передньому краї конфронтації між Сходом і Заходом, завжди була націленою на
більш тісну інтеграцію в НАТО і стримування Радянського Союзу. Оскільки
головним завданням Північноатлантичного альянсу завжди було те ж саме, що було
метою політики безпеки Бонна (а саме - захист від “радянської загрози”),
політика ФРН цілком узгоджувалася з політикою НАТО. А оскільки інтереси безпеки
Західної Німеччини були зведені до самооборони у структурі НАТО, в німців не
розвилося глобального погляду на інтереси безпеки за межами оборони своєї
країни. Завдяки “холодній війні” ФРН продовжувала існувати у своєрідному
геополітичному “коконі”, який ізолював її від більш широких питань безпеки і
геополітики, що їх доводилося вирішувати союзникам Західної Німеччини. Уся
зовнішня політика виходила з уявлення про те, що світ не чекає від ФРН
агресивності і особливої активності в моменти криз та розраховує на миролюбний
характер держави [60, c.40].
Головним пріоритетом зовнішньої політики Західної Німеччини було “подвійне
включення як у процеси європейської інтеграції, так і в атлантичну спільноту”
[166, c.125]. Останнє, на випадок виникнення потенційної напруги в сфері
безпеки між європейською та атлантичною політикою, передбачало формулу “іn
dubio рrо Аmerika” (якщо є сумніви, то підтримуй Америку), згідно з якою у
важливих політичних питаннях німці орієнтувалися на США.
Починаючи з 70-х років XX століття курс на укорінення в західних структурах
співробітництва доповнювався “східною політикою” Федеративної Республіки
Німеччини, тісною взаємодією з ООН та активною співпрацею з країнами, що
розвиваються.
Особливістю було також те, що канцлери та міністри закордонних справ Боннської
республіки ніколи не належали до головних дійових осіб міжнародної політики,
навпаки, вони зробили активне “пристосування” (Аnpassung) до неї основною рисою
західнонімецької зовнішньої політики з 1949 року [163, c.3].
В часи системного протистояння в світі політиці “пристосування” не було
альтернатив, оскільки участь ФРН у Північноатлантичному альянсі та в процесах
європейської інтеграції повинна була гарантувати неможливість німців створити
небезпеку для сусідів. Ця політика полягала в тому, щоб поступово збільшувати
свою компетенцію і співучасть у прийнятті рішень щодо важливих питань
трансатлантичних відносин та європейської інтеграції.
Конрад Аденауер пов'язав європейську інтеграцію з ідеєю об’єднання Німеччини
таким чином, що у свідомості західних німців успішний розвиток європейської
ідеї асоціювався з німецькими інтересами.
Віллі Бранд пристосував німецьку зовнішню політику до періоду “розрядки” в
міжнародних відносинах. Його “східна політика” доповнила включення ФРН в
західні структури і розширила рамки для її зовнішньополітичної діяльності [163,
S.3].
Коли внаслідок глобальних змін в світі на рубежі 80-х – 90-х років минулого
століття з’явився шанс об’єднати народ, Гельмут Коль активно ним скористався.
Отже, уряди Боннської республіки “енергійно розширювали та використовували
простір для своєї самостійності на міжнародній арені … але німці завжди
усвідомлювали обмеженість свого суверенітету” [3, c.7].
Об’єднання Німеччини, формальне здобуття нею повного державного суверенітету та
могутній економічний потенціал об’єктивно обумовили необхідність розробки нових
концептуальних основ зовнішньої політики, які б відповідали новим геополітичним
реаліям та новому положенню ФРН.
Для того, щоб вирішити цю проблему, з початку 90-х років розпочато дебати, в
яких головну роль відігравали західнонімецькі політологи. Останні вважали, що
“…змінившись кількісно, Боннська республіка не втратила – і не втратить – свої
найважливіші якісні характеристики, і залишиться Боннською, навіть якщо переїде
в Берлін. Єдина Німеччина розглядалася як ФРН, що розширилася на Схід” [64,
c.92].
На наш погляд, такий наголос на незмінності і послідовності, що характеризував
зовнішньополітичну діяльність уряду Г.Коля на початку 90-х років минулого
століття, був обумовлений, головним чином, особливостями європейської політики
ФРН. Остання ґрунтувалася на положенні Конституції 1949 року, згідно з яким
основною ціллю німецького народу було “здобути єдність і свободу Німеччини в
умовах вільного самовизначення” [10, c.162].
Тому у свідомості
- Київ+380960830922