РОЗДІЛ 2
ШЛЯХИ ВИВЧЕННЯ ТА НОРМУВАННЯ ОДИНИЦЬ
ФОНЕТИЧНОЇ СИСТЕМИ ОДНІЄЇ З МОВ БІЛІНГВА
На початковому етапі лінгвістичного дослідження, незалежно від об'єкту, біполярна спрямованість психології двомовного носія вимагає теоретично обґрунтованого розмежування понять "мова білінгва" та "мовлення білінгва", а також розробки методики для вивчення сегментних одиниць комунікативного
коду, в якому використовуються системні елементи двох мов.
2.1. Сегментна одиниця фонетичного рівня мови як феномен
соціальної та природничої дійсності
У ХХ ст. відбувається суттєве оновлення підходів та методів лінгвістичних досліджень. Настає час структурного мовознавства та польових експериментів. Лінгвістика виходить із "кабінетів", щоб зосередити увагу на "живій мові" - мовленні, на її безпосередньому носії - мовці. Проблема окреслення понять "мова" і "мовлення" (langue et parole) стає однією з першорядних при розв'язанні питань як теоретичного, так і практичного мовознавства: що є первинним, як співвідносяться ці два явища дійсності і чи є вони взагалі чимось реальним або існують лише у людській уяві, з чим на практиці має справу дослідник-лінгвіст? Будь-яка сучасна лінгвістична теорія зауважує на розмежування понять "мова" і "мовлення", котрі вперше систематизував та обгрунтував Ф. де Соссюр [207]. Слід додати, що питання співвідношення наведених феноменів ще раніше було порушеним В. фон Гумбольдтом [356], Г.Штейнталем [444], І.О.Бодуеном де Куртене [21] та іншими. Проте, саме робота Ф. де Соссюра привернула увагу наукових кіл, оскільки швейцарський мовознавець поклав дихотомію "мова - мовлення" в основу всієї своєї загальнолінгвістичної теорії. Мовлення, за цією теорією, є "індивідуальним актом волі та розуміння, в якому слід розрізняти:
- комбінації, за допомогою котрих мовець користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки;
- психофізичний механізм, що дозволяє йому об'єктивувати ці комбінації.
З іншого погляду, "мовлення - це сума всього, що говорять люди [...] мовлення необхідне для того, щоб була встановлена мова; історично факт мовлення завжди передує мові" [15, с. 184 - цит. за Ф.М.Березіним]. З розвиненням лінгвістичної доктрини змінювалися назви концептів у теорії Ф. де Соссюра (Л.Єльмслев - "схема і узус" [81, с. 106], Н.Хомський - "компетенція і виконання" [246, с. 38]), виводилися більш складні, трихотомічні формули: Е.Бюйссанс [452], Л.В.Щерба [260] та інші. Г.Глісон таким чином висловив позицію дескриптивної лінгвістики: "Мовлення і є в дійсності організованою системою або структурою, і саме вона складає об'єкт дослідження лінгвістики" [70, с. 28]. Лінгвіст розглядає мовлення як упорядковану послідовність певних видів звуків та їх сполучень. Мовлення можливо називати упорядкованим у тому розумінні, що воно являє собою складний набір моделей, котрі повторюються і які, хоч частково, але припустимо передбачити. Ці моделі створюють структуру висловлення. З точки зору дескриптивної лінгвістики, "предмет мовлення - явище, що протиставлене звукам, перебуває у такому ж відношенні до мови, як і звуки" [там само, с. 32]. Мовлення розглядається як форма існування мови, її втілення, реалізація. Процес мовлення є застосуванням людиною різноманітності мовних одиниць в життєвих ситуаціях; він складає результат формування і передачі думки засобами мови.
В залежності від типу психофізіологічних процесів породження та намірів мовленнєвої діяльності розрізняють такі форми мовлення:
-внутрішнє - зовнішнє;
-письмове - усне;
-монологічне - діалогічне.
Думка починає формуватися у внутрішньому мовленні, механізм котрого був досліджений на початку ХХ ст. психологом Л.С.Виготським [139]. Указаний тип мовлення є беззвучним, відбувається без вимовляння, включає oбрази, відрізняється від зовнішнього ступенем мовної сформованості: не використовується більшість другорядних членів речення, редукуються голосні, асимілюються приголосні тощо. Процес внутрішнього мовлення відбувається завжди, за виключенням лише глибокого сну. Перехід внутрішнього мовлення до зовнішнього часто пов'язаний з труднощами, саме про цей етап породження висловлення кажуть: "Крутиться в голові (на думці, на язиці), а вимовити не можу".
Коли йдеться про співвідношення "мови" і "мовлення", частіше за все, мається на увазі зовнішнє, усне мовлення, тобто таке, що звучить; здатність людини артикулювати звуки, котрі створюють слова. Окремий акт усного мовлення, мовленнєвий акт, за звичайних обставин являє собою двосторонній процес, що охоплює говоріння і паралельне й одночасне слухове сприйняття та розуміння почутого. Породження усного висловлення частіше за все відбувається за такою схемою:
1) розумове підготування висловлення;
2) уявне проговорювання з мікрорухами мовленнєвого апарату;
3) відтворення або "озвучування".
2.1.1. Загальне визначення акустичного сигналу і розмежування понять звук мови та звук мовлення. Звук, у загальному розумінні, є фізичним явищем, що створюється коливальними рухами часток повітря або іншого середовища. З фізичної точки зору, звук мовлення, мовленнєвий сигнал - це такі коливання часток повітря, які сприймаються слухом. Інакше кажучи, це звичайний акустичний сигнал і водночас фізичне явище, що викликає слухові відчуття. Як будь-який акустичний сигнал звук мовлення являє собою процес поширення енергії акустичних коливань у пружному середовищі і може бути представленим у вигляді звукових хвиль. Останні є "результатом процесів стиску та розрядження часток середовища, форми фронтів котрих залежать від властивостей джерела і умов розповсюдження" [122, с. 146]. Звуковими хвилями визнають механічні хвилі в діапазоні частот 16 - 20.000 Гц, саме тому, що при впливі на органи слуху вони викл
- Київ+380960830922