РОЗДІЛ 2
ЕВОЛЮЦІЯ ПЕЙЗАЖУ В ХУДОЖНІЙ КУЛЬТУРІ ХАРКОВА ПРОТЯГОМ КІНЦЯ ХIХ-ХХ СТОЛІТЬ
2.1. Пейзаж як екологічна концепція
Сучасний стан природи і культури характеризується глибоким зв'язком і взаємозалежністю в розвитку трьох важливих явищ - екології, пейзажу і фотографії [I]. Перша їхня інтенсивна локалізація спостерігається на межі ХIХ-ХХ століть. Цей час характеризується інтенсивним розвитком і розгалуженням пейзажного жанру, в якому визріває екологічна проблематика, що вже намітилася в суспільстві. Прикладом постановки її питань є доповідь Теодора Рузвельта, зроблена ним у 1908 році на конференції, присвяченій збереженню природи: "Ми збагатилися, марнотратно використовуючи наші природні ресурси, і в нас є справедливі причини пишатися нашим прогресом. Але невблаганно наближаються часи, коли зникнуть наші ліси, коли вичерпаються вугілля, залізо, нафта, коли ґрунт виснажиться, зеленою тванню затягнуться забруднені ріки, спустошивши поля, і стануть несудноплавними" [312, с. 9]. У ці часи український учений В. І. Вернадський висловлює думку про те, що людина і людство якнайтісніше пов'язані з живою речовиною, що заселяє нашу планету. Жива матерія природи відповідає глибокими змінами на ту екологічну кризу, що розвивається на планеті. Людина перебуває в стані постійного обміну з навколишнім середовищем, синхронно відгукується на процеси, що відбуваються в глибинах Всесвіту, з іншого боку, вона перетворюється на могутню геологічну силу, яка змінює обличчя планети [42]. Представники гуманітарного циклу наук вбачають тут "дух творчості, який втілюється в образах ландшафту й творить їх" [283, с. 1].
Органічна єдність людини із довкіллям виявляється в її здатності до саморегуляції, тобто до гармонійного злиття людського тіла, духу і навколишнього світу в єдине ціле. Дефіцит необхідної гармонізації через споглядання картини прекрасного цілісного світу призводить до того, що "головний мозок людини постійно працює в напруженому пристосувальному режимі" [II]. Мистецтво ж являє один із механізмів саморегуляції людини. Особливо це стосується відображення природного світу. Фотографія ж як високе мистецтво, з одного боку, і як масове - з другого є дуже мобільним засобом для досягнення гармонізації у взаємовідносинах людини і її оточення. Розуміння ролі біологічної еволюції у створенні культури має бути доповнено осмисленням ролі культури в біологічній еволюції, бо "природа, перетворена в процесі праці (техніки) з певною метою, є культура, її ядро" [106, 94]. Культуризація відповідає збільшенню інформації, знань і соціальних навичок, а також множенню правил організації і моделей поводження, тобто, в кінцевому підсумку, розвитку власне соціокультурного програмування [155, с. 82].
Турбота про збереження цілісності регіону вимагає уваги до того, що відбувається з природою, рослинами, тваринами. Дуже важливим є продовження традицій регіону у розвитку їх відповідно до сучасності. У промові про освітню цінність краєзнавства Едуард Шпрангер сказав: "...Батьківщину створює пережитий повний зв'язок людини і групи людей з даним ґрунтом, куточком, клаптиком землі. Почуття батьківщини є духовне відчуття коріння. Тому батьківщина це не просто природа чи взагалі місцевість (locus); це багатьма переживаннями привласнена нами і тому багатоманітне одухотворена і також багатьма барвами забарвлена людиною природа чи місцевість: отут у ній ніби народився особливий "дух" її (genius loci). Людина вклала в неї себе і від неї в себе багато прийняла" [64, с. 36].
В українській культурі мистецтво постає дуже важливою частиною людського життя, тісно пов'язаною з природою. Це й історична форма збереження образу цілісності регіону, його культурної своєрідності, і збереження природної спадщини Землі взагалі. Своєрідність української природи відбита в її сакральних цінностях, що втілено в етнокультурній спадщині у традиціях вшанування гаїв, дібров та окремих дерев [234]. Так, до сьогодні дійшло вшанування дубу Григорія Сковороди чи шевченківських дубів [167]. Фотографія, зроблена в 1900-х роках в парку с. Основ'янці, зберегла зображення тополі, яку дбайливо доглядали, що її посадив В. Н. Каразін на пам'ять заснування Харківського університету.
Дослідник О. Сліпушко називає ландшафт, географічне середовище, в якому живе народ, серед чинників, які впливають на розвиток архетипу. "Він впливає на психіку людини, її прагнень, переживань, навіть на мову. Так, український дослідник Д. Чижевський стверджував, що степ виховав у характері українця почуття вічності і неспокою. Постійна загроза смерті від степових нападників сформувала характерний для українського менталітету психоповедінковий інваріант постійної готовності до захисту і самооборони. Цей психоповедінковий інваріант реалізується в архетипному образі коня, що на всіх етапах генезису давньоукраїнського бестіарію є втіленням прагнення людини до волі та захисту від загрози смерті" [233, с. 94]. Слід зауважити, що відзначений архетип досить часто зустрічається в українському пейзажі.
Остання третина ХIХ - початок ХХ століття в образотворчому мистецтві характеризується значним і стійким інтересом до пейзажу. В окремих культурах, як відомо, переважає пейзажний жанр. Такими пріоритетами позначений український живопис цього періоду. На думку О. Федорова-Давидова, розвиток пейзажного підходу в живописі цього часу мав альтернативний характер стосовно інших, непейзажних жанрів [261]. Він витлумачує це явище як певну функцію, завдання, що вирішує цей жанр. Вона складається, на його думку, у розмиванні "пейзажним" методом "передвижницького сюжетного" підходу. Сучасній дослідниці Н. Яковлевій це пояснення вважає недостатнім. У своїй дисертаційній роботі вона характеризує цей період у цілому як "природоцентристський" [298]. У системі реалістичного живопису пейзаж збагачує живописний образ світу, і внутрішня логіка розвитку приводить до центрування на ньому. "Формування "пейзажного бачення світу" вона співвідносить і з логікою розвитку живопису Нового часу "як цілісн
- Київ+380960830922