Розділ 2. Парадигма наративних моделей у
повістях Б. Лепкого
У статті "Слово про критику" (1896) І. Франко писав: "Нехай особа автора, його світогляд, його спосіб відчування зовнішнього і внутрішнього світу і його стиль виявляються в його творі якнайповніше, нехай твір має в собі якнайбільше його живої крові і його нервів. Тільки тоді се буде твір живий і сучасний, справжній документ найтонших зрушень і почувань сучасного чоловіка, а затим і причинок до пізнання того чоловіка у його найвищих, найсубтильніших змаганнях та бажаннях, а затим причинок до пізнання часу і суспільності, серед яких він постав" [259,96-97]. Відзначені вченим риси мистецтва твору своєрідно відбились у повістевій творчості Б.Лепкого. Його еволюція відбулася від співчуття простій людині і психологічного "свідчення" до складної системи соціальної характерології, від розтину механізмів "діалектики душі" до глибин філософського осмислення проблем буття. Тому життєвий матеріал та авторське ставлення до нього вимагали від митця пошуку нових форм наративної структури, аби повніше і художньо переконливіше змалювати дійсність і людину в ній, замислитися над філософськими онтологічними проблемами буття, вічними темами життя і смерті, добра і зла.
Безупинний пошук Лепкого зумовлював розкутість наративної структури його повістей. Письменник випробовував різні викладові форми, зокрема форму "Я - оповідання", тобто гомодієгетичний наратив, за допомогою якого написана "Казка мойого життя"; форму третьої особи, тобто гетеродієгетичний наратив, з погляду так званого авторського всезнання виділяються повісті: "Зірка" та "Вадим", акторіальний наратив використано у "Сотниківні", форму "потоку свідомості" - у "Крутіжі". Поруч з простими автор послуговується скомплікованими формами викладу, наприклад, у повісті "Під тихий вечір".
Таким чином, творчість Б.Лепкого характеризується, за твердженням Ф.Погребенника, - безперечними мистецькими надбаннями, щоправда, не однакового художнього рівня, проте представлених у різних жанрових формах і тематичних вимірах. Вона відбиває загальну тенденцію літературних зусиль автора: бути на сторожі волелюбних духовних прагнень рідного народу, відгукуватися на важливі явища життя, відображати актуальні картини минулого і сучасного України на основі історичної правди і з художньою достовірністю [224, 694].
2.1. Гомодієгетичний наратив у повісті "Казка мойого життя"
Повість "Казка мойого життя", написана у викладовій формі "Я оповідання" (Ich - Erzahlung), належить до так званого гомодієгетичного типу повіствування, зумовленого біфункціональністю наратора: як актора (je - narrare), що відіграє важливу роль у дієгезисі, і як je - narratant відповідає за організацію наративу [див.:248,25], себто наратив, оповідачем якого є персонаж у ситуаціях і подіях, що оповідуються [ див.: 261,99].
Особисте "я" наратора забарвлює майже увесь виклад повісті. Воно відсутнє лише у нечисленних авторських відступах, хоча вони подані здебільшого через призму його висвітлення, а також у дії і мові персонажів. М.Бахтін, зараховуючи Ich - Erzahlung до третього типу прозового слова, вказував, що вона аналогічна розповіді (рос. - рассказ рассказчика), інколи може зливатися з прямим авторським словом. Єдність і цілісність переживання світу у слові досягається завдяки неперервності символічно-автобіографічного "наративного ланцюга" [68,28], що виявляє свої прикметні особливості через трансформацію, художню еволюцію епічного бачення. Гете говорив, що всі його твори - це уривки єдиної сповіді [47,106]. Цей вислів можна віднести і до і Б.Лепкого, бо те, що він пережив (у всій своїй тотальності), органічно переходить у наратив, поза як "світ життя" (Lebenswelt). Це переживання* - невичерпне у своєму значенні. Пріоритетною і самоочевидною стає рефлексія розуміння, в якій відбито об'єктивації духа, що формується на до - чи позапонятійному рівні: в проблеми суспільного й приватного життя, відтворити міфологічні, релігійно-містичні вияви свідомості в артефактах повсякденного буття, в логіці здорового глузду і у підсвідомому переживанні [28,3].
Такий наратив якнайповніше відповідає світосприйманню актора і водночас суб'єкта мовлення - він стає "я - протагоністом", де подана інформація обмежується сприйняттями, почуттями й думками наратора [246, 158]. Ось для прикладу уривок з повісті "Перший спомин":
"Перший мій спомин ...
Який мій перший спомин ?..
Хто з нас не шукав свойого першого спомину, а чи знайшов?..
А так хотів би знати ! Хотів би цей перший свій спомин поставити в душі, як образ у капличці на відлюддю, і ходити туди й молитися до нього, як до ікони"[160,9].
У цій наративній моделі спостерігається тенденція до гранично можливої ліризації оповіді із загостреним виявленням суб'єктно-ліричного начала, висвітленням образу "біографічного" автора (Б.Корман) [127,5] як образу оповідача, акцентування на зображенні внутрішнього світу і психічного стану персонажа, причому він "сам матеріалізує у словесному вигляді зміст власного внутрішнього світу, будучи одночасно і учасником дії, і спостерігачем, що організовує наративну ситуацію [182,18]. В основу її, як правило, поставлено одну драматичну подію, переломний момент духовної еволюції героя - потік споминів крізь призму пережитого.
Застосований автором так званий усний мемуарний прийом, до якого зверталися такі українські письменники, як І.Круча ("З життя одного волоцюги"), М.Левицький ("Записки лікаря"), О.Плющ ("Записки недужої людини"), П.Капельгородський ("Записки семінариста"), підсилює, за словами Б.Ромберга, "ілюзію реальності і правди" [297,59], на що вказує багатофункціональне вживання займенника "я" (у різних відмінках) чи інші стилістичні засоби. Ось для прикладу уривок "Українська прогулка до Праги": "У Празі, ясна річ, мав я нагоду пізнати багато визначних чехів, чешок і словаків, як ось: Гурбана Ваянського, що пізніше перекладав мої поезії. Адольфа Черного, котрому посилав я огляди на
- Київ+380960830922