РОЗДІЛ 2
МОВА ЯК ОБ’ЄКТ ПОЛІТИКИ
Нація, як і будь-яка інша спільнота людей, не може ні сформуватися, ні існувати
й діяти без внутрішньонаціонального спілкування її членів [15,
c. 140]. А. Бурячок влучно підмітив, що “завдяки мові нормально функціонує її
організм як політично, так і економічно, і культурно” [23, с. 273]. Саме так,
на єдиній мові, перш за все рідній, історично формується нація як спільнота
переконаних однодумців, які закладають гарантію патріотичної одностайності в
мету розвитку власного політичного утворення, у нормативні акти і технологію
діяльності державних інституцій [41, c. 135].
Мова – найважливіший, найбагатший, найміцніший засіб поєднання в одне велике
історичне ціле минулих, сучасних і майбутніх поколінь народу, це яскрава ознака
життєдіяльності етносу і його держави, вона згуртовує і консолідує певні
корінні етнографічні групи в єдину націю та політичну спільноту [109, c. 81].
Аналізуючи процес утворення націй у Європі, Професор Е. Ян (ФРН) вважає, що
споріднені між собою спільністю походження та традицій, культури, особливо
мови, етногрупи мають тенденцію до об’єднання. Духовні лідери етнічних
(національних) рухів доби Просвітництва, Французької революції (початок
формування сучасних націй й утворення національних держав), висувають вимоги не
лише утворити власні держави, але й упровадити єдину мову в країні [229, с.
116].
Необхідною умовою пробудження державницької свідомості й ідентифікації етносів
у націю є формування єдиного культурного простору засобом єдиної мови, “люди
хочуть бути політично об’єднаними з усіма тими, хто поділяє їхню культуру” [35,
с. 207].
Мова є важливим фактором геополітичної ідентичності національної держави,
базовою формою збереження її інтересів у глобальному просторі політики [140;
143]. Сильна та жива державна мова є гарантією присутності країни в площині
світової культури і цивілізації, створює унікальний національний контекст
глобального розвитку людства. Держава з чіткою національною та мовною
ідентичністю має широкі можливості презентації власної волі у сучасному світі.
2.1. Державна мова у контексті європейського досвіду
Серед моделей мовного спілкування найбільш ефективною є мова нації, яка дала
ім’я державному утворенню, звичайно, при вільному використанні рідної мови
національними меншинами в їх внутрішньоетнічному спілкуванні. Це особливо
важливо тому, що на даному етапі розвитку людства саме нація є найвищою формою
виробленої ним етноорганізації суспільства. Необхідність такої моделі зумовлена
перш за все комунікативною роллю мови: вона має слугувати цілям
загальнодержавного спілкування, здатного забезпечити взаємодію різних частин
одного етносу в моноетнічній державі або різних етноспільнот у поліетнічній
країні. Єдина мова для усіх громадян обумовлює формування в суспільстві базових
цінностей його існування [4, с. 214].
Число національних держав, а значить, і мов націй як державних у світі, має
тенденцію до кількісного збільшення [32, с. 94]. Професор Пол Р. Брас (США)
зазначає, що у 1800 р. в Європі було 16 нормативних мов, у 1900 р. – 30, а у
1932 році – їх стало уже 53 [21, с. 466]. Зараз у Європі 43 національні
держави. Незалежно від типу устрою (унітарний чи федеративний) та етнічного
складу (моноетнічна чи поліетнічна країна), провідна роль в організації
економічного, культурного чи політичного життя на всій території країни
належить державі. Центральна влада для управління та розвитку економіки,
керівництва загальнодержавними й місцевими політичними інституціями, для
організації системи освіти, зміцнення культурних зв’язків між різними регіонами
і етноспільнотами країни потребує єдиної мови. Вимога використовувати одну мову
для загальної комунікації обумовлена об’єктивними потребами зміцнення
державного утворення, його стабілізації і розвитку. Ця закономірність виявила
себе у процесі утворення національних держав. Діє вона і на пострадянському
просторі.
Єдина мова, обрана для загальнодержавного спілкування, має статус державної
мови. Сама назва “державна мова” у тому розумінні, яке йому надається у
країнах, що вибороли незалежність, не може вважатися одіозною за наступних
умов: а) обрання однієї з мов як державної не повинно обмежувати інші мови, які
функціонують на території держави; б) якщо не применшується їх роль як
важливого засобу внутрішньоетнічого спілкування; в) визнання іншомовним
населенням державної мови як необхідного засобу внутрішньодержавних зв’язків.
За цих обставин актуальним буде вислів І.Канта: людина має схильність
спілкуватись із собі подібними, тому що в такому стані більше почуває себе
людиною [77].
Мовні спільноти в межах окремих держав поділяються на декілька груп: 1).
Спільноти з автохтонною мовою мононаціональної держави, що має незначну
кількість іноетнічного населення (Японія, Корея, Норвегія та інші країни). 2).
Автохтонні спільноти, в яких мова домінуючого етносу, на відміну від країн з
мононаціональним складом, виконує принаймні дві функції: є мовою чисельно
переважаючого етносу і мовою міжнаціонального спілкування всередині держави
(мова державного апарату, системи освіти, науки, культури). До цієї групи слід
віднести В’єтнам (в’єтнамців – 75 %), Китай (китайців – 95 %), Росію (росіян –
82 %), ФРН (німців – 92,7 %), Польщу (поляків – 98,3 %); Узбекистан (узбеків –
71,4 %). 3). Мовні спільноти, де функціонує державна мова домінуючого етносу,
але його питома вага серед населення країни менша 75 % (Молдова – 64,5 % ,
Латвія – 52 %, Киргизстан – 52,4 %, Таджикистан – 72,3 %, Естонія – 63,5 %)
[23, с. 129-139]. Етнографи вважають, якщо питома в
- Київ+380960830922