РОЗДІЛ 2
ПРОВІДНІ КОНЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ДОНЕЧЧИНИ
20-50-Х РР. ХХ СТ.
Офіційна українська література радянської доби, становлення якої відбувалось у тому "фантасмагорійному антисвітові" ?67, 112?, де порушувались норми людської моралі та віталися класові замінники духовності, виживала завдяки генетично успадкованій національній автентичності подвижників української ідеї та вимушеному пристосуванню до вимог Системи тих письменників, які не чинили відкритий опір партії. 30-ті рр. стали переломним періодом в історії української держави. Вони укорінили лише вибрані владою тенденції суспільно-культурного життя і припинили існування всіх спроб творчого волевиявлення митців, ще можливих у попереднє десятиліття. 30-ті рр. однозначно сформулювали концепцію радянської літератури, до цього максимально спростивши склад української інтелігенції. Демократичні кола письменників, які негативно зустріли встановлення радянської влади в Україні, змушені були емігрувати за кордон. Існуючі літоб?єднання припинили своє існування. Натомість всі інтелігентські осередки була піддані насильницькому політичному терору, який за основу концепції соцреалістичної літератури прийняв безсуперечне сповідування радянської ідеології. Дана концепція в літературній творчості охоплювала чітко визначені концепти: запрограмовані партією теми та ідеї для майбутніх творів, обмежене коло естетичних поглядів митця, образ героя і т. п. Ця єдність (лат. conceptio) ?156, 384? дозволяла ввести справжню творчість у широке догматичне річище, яке породило одноманітні зразки соцреалістичної літератури. Але і вона, ця шаблонна творчість, становить для сучасного літературознавця не декларативний одіозний процес, якого всі прагнуть зректися, попередньо звинувативши його представників у славослів?ї владі, а цінний матеріал "про реальні життєві процеси" ?67, 88?, які є частиною історії нашої держави. Сучасне дослідження радянської літературної концепції в усіх її виявах із позиції національного в культурі передбачає об?єктивне вивчення даного процесу і спрямоване на руйнування багатолітніх стереотипів, які компроментують і принижують поетів, письменників, літераторів, становлення яких відбувалось за часів радянської влади.
2.1. Поезія Донеччини 20-30-х рр. ХХ ст.: здобутки і втрати
Еволюція українського літературного процесу на Донеччині у 20-х рр. ХХ ст., як уже зазначалося, була пов?язана зі створенням тут письменницького осередку і появою місцевого літературного журналу "Забой" у 1923 р. На відміну від попереднього десятиліття, що ознаменувалося в культурі шахтарського регіону переважно поодинокими спробами поетів-робітників закріпитись на письменницьких позиціях, 20-ті рр. сприяли розгортанню літературного процесу на Донеччині, залученню талановитої молоді до творчих рядів. Це були перші кроки формування нової інтелігенції в умовах оновленого політичного курсу країни, як повідомляв журнал "Забой". На жаль, у сучасних бібліотечних фондах збережено лише декілька примірників цього видання, датованих 1924-1929 рр. Інші випуски журналу 20-х рр. були втрачені. Аналогічно, не так багато збереглося й номерів місцевої газети "Кочегарка", що теж інформувала читачів про літературне життя регіону даного періоду.
Окрім не дуже вдалих творчих спроб молодого робітничо-селянського поповнення, яке втілювало в життя провідні завдання радянської влади, літературний процес на Донеччині у 20-ті рр. відзначився появою збірок талановитого місцевого лірика В. Сосюри та прогресивними, глибоко національними працями М.Ю. Шаповала, який у цей час був змушений емігрувати до Угорщини, а потім - до Чехословаччини і там продовжувати свою діяльність у сфері соціології.
Наскрізним мотивом поетичних творів і публіцистичних статей Микити Сріблянського (більш відомого читачеві під цим псевдонімом, ніж власним ім?ям - М.Ю. Шаповал) виступає тема волі. Загальна частина його ліричної спадщини вміщена у 9-ти збірках, виданих у 10-х рр. ХХ ст. Наступне десятиліття - період еміграції автора - ознаменувалося виходом у світ його праць з української соціології. Знайомство у вісімнадцятирічному віці з революціонером О. Макаренком, який розповів юнакові про український рух, обумовило життєвий вибір майбутнього письменника. Тому вся його спадщина, що останнім часом стає досяжною українському читачеві, підпорядкована ідеї національної незалежності й боротьбі за волю української нації. На жаль, поетичний доробок автора 20-х рр. становить незначну частину в порівнянні з попереднім десятиліттям. Але проблеми, до яких звертається поет у своїх віршах, цілком ідентичні ідеї його соціологічних праць.
Поезія М. Шаповала - яскравий приклад творчості тієї демократичної інтелігенції, яка своїм існуванням відкидала концепцію майбутньої радянської літератури. У зміні політичного курсу держави цей творчий осередок першим побачив антиреволюцію, що відбулась із метою денаціоналізації України. Ліричний герой поезії М. Шаповала ?320, 179? залишається вірним обраному життєвому курсу і впевненим у правильності свого вибору: "Грядущим нашим поколінням, / Новим невідомим людям, / Ми залишаєм загадку-видіння - / І хвилювання їх грудям." Ця людська сила, з якою автор ототожнює себе, протиставляється майбутньому, прийдешньому поколінню. Цінностями попередників поет визнає духовні надбання України, що зберігаються у серці кожного свідомого українця як "відгук наших дзвонів, / ?...? молитов наших і поклонів". Дзвони і молитви - це елементи іншої, антирадянської, а вірніше, - національної концепції. Вони мають символічне значення і уособлюють духовність української нації, що являє неабияку загрозу для радянської влади. За допомогою градації "бажань, жадань, надій, прокльонів, / що з нами гостро так жили", автор передає активізацію мислення українців, які свідомі своєї активної участі у становленні майбутньої політичної влади. Стан у тогочасному прогресивному осередку М. Шаповал визначає як "час хвилювання і горіння". Боротьба за