РОЗДІЛ 2
СХІДНЕ ПИТАННЯ ТА ГЕНЕЗА РОСІЙСЬКОЇ
"ПОЛІТИКИ ПОКРОВИТЕЛЬСТВА"
Зв'язки України з Грецією сягають своїм корінням далекого минулого. Наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. - напередодні національного звільнення Греції - ці зв'язки досягли апогею. Цілий ряд причин сприяв інтенсифікації контактів між Україною, яка на той час входила до складу Російської імперії, та Грецією, територія якої належала Османській імперії.
Європейська Туреччина була заселена в основному православними народами. Греки, більшість південних слов'ян, молдавани та волохи, частина албанців сповідували православ'я. Болгари, серби, чорногорці до того ж були "одноплемінниками". Проте саме греки займали чільне місце в російсько-балканських суспільно-політичних та культурних зв'язках. Це визначалося, значною мірою, роллю, яку відігравали греки, грецька торгова буржуазія в економічних та політичних відносинах Росії з Османською імперією, з усім регіоном Південно-Східної Європи та Середземномор'я.
2.1. Кючук-Кайнарджийська мирна угода 1774 р. та зародження російської "політики покровительства"
В останні десятиліття XVIII ст. в наслідок надзвичайно важливих змін у всьому комплексі суспільно-економічних та ідеологічних основ європейського життя в сфері суспільно-політичних контактів Росії та балканських народів намітилися суттєві переміни. В Росії в цей період розширялися економічні зв'язки та товарно-грошові відносини, що змусило її вступити в боротьбу з Туреччиною за вихід до Чорного моря і, таким чином, взяти участь у вирішенні Східного питання. Як зазначав вже наприкінці ХІХ ст. російський анонімний автор політично-етнографічного нарису з цієї проблеми, "це всеохоплююче Східне питання без зміни карти Європи навряд чи може вирішитися; занадто багато зацікавлених народів по праву та без права" [198, c. 3].
Російсько-турецька війна 1768 - 1774 рр., що послідувала, викликала найбільшу за всю історію російсько-грецьких зв'язків еміграційну хвилю з Греції в Росію. Кючук-Кайнарджийський мирний договір 1774 р., що завершив війну, став найкрупнішою віхою в історії міжнародних відносин на БалканахX. Російський уряд домігся включення в договір пунктів про амністію кожною державою, що брали участь в переговорах, власних громадян, які воювали на боці супротивника; крім того, турецькі піддані отримали право переселятися в Росію протягом річного строку; для тих же осіб, які поступили на російську службу, цей строк був необмеженим [100, c. 362, 367, 369; 222, c. 67; 223, c. 90-91]. Право "покровительствування" у договорі не було сформульовано досить ясно і визначено, але могло в цьому сенсі інтерпретуватися. Договір фіксував зобов'язання Порти надати "твердий захист християнському закону і церквам його" (ст. 7). Домовлено було про свободу сповідування християнства і права православної церкви у Молдавії, Валахії, Архіпелазі (ст. 16, 17), дозволялося побудувати "публічну греко-російського сповідування церкву", яка "ніякому утиску або образі піддана не була" (ст. 14). Таким чином, месіанська роль Росії на Сході отримала міжнародне визнання [215, p. 99]. Відтоді царський уряд взяв на себе роль "покровителя" православного населення Османської імперії. Кючук-Кайнарджийський мирний договір створив передумови для "політики покровительства", яку Росія почала проводити відносно християнського населення Балканського півострова [269, c. 124]. До речі, розвиток відносин Росії з підвладними Туреччині народами не знайшов відображення у російській зовнішньополітичній програмі, розробленій напередодні війни. Пункти стосовно балканських християн з'явилися під час війни і були підказані тактичними міркуваннями - намаганнями російського уряду забезпечити собі підтримку у тилу [221, c. 295].
З цього часу на Балканах швидко зростає кількість осіб, які користувалися російським покровительством (т. зв. protege russe). Серед них можна виділити дві основних категорії [184, p. 112]. Першу складали так звані баратери, право на покровительство яким давала купівля берата - султанської грамоти, патенту. Певну кількість таких бератів отримувало кожне іноземне консульство в Османській імперії для перекладачів з числа місцевого населення, які перебували на його службі. Другу категорію складали балканські жителі та члени їх родин, які перебували в свій час на російській воєнній службі. Оскільки балканське населення брало активну участь в російсько-турецьких війнах другої половини XVIII - початку ХІХ ст., то категорія ця постійно зростала. Консули Росії допомагали protege russe в їх складних справах, захищали їх перед місцевою владою.
Важливим інструментом "системи покровительства" стали російські консульства на Балканах, право заснувати які Росія отримала за статтею 11 Кючук-Кайнарджийського договору. У 80-х рр. XVIII ст. виникли консульства в Молдавії та Валахії, в Греції (Патрас, Салоніках, Арте та на деяких островах Архіпелагу), в Рагузі (м. Дубровник, сучасна Хорватія), у венеціанських володіннях - Далмації та на Іонічних островах [184, p. 108-110, 112-113]. Консульства повинні були сприяти посиленню престижу та впливу Росії серед місцевих жителів, збирати відомості про їх настрої, про економічний та політичний стан у володіннях Порти, а також сприяти розвитку торгівлі.
Авторитет Росії на Балканах підвищило повернення за угодою Молдови, Валахії та Іонічних островів під сюзеренітет султана вже з рядом обмежень, які полегшували становище місцевого християнського населення: проголошувалася фактична свобода віросповідання, забезпечувалася незмінність господарівXI, скорочувалися податки, туркам заборонялося селитися на території Молдавії та Валахії. Росія могла виступати перед турецьким урядом "на користь цих двох князівств" [100, c. 354-355]. Висуваючи ці пункти, царський уряд керувався своїми власними політичними інтересами: Росія розглядала князівства як найважливішу торгову артерію Середньої Європи. В інших володіннях султана на Балканах царський уряд прагнув розширити свій політичний вплив, оскільки він р
- Київ+380960830922