РОЗДІЛ 2
МІСЦЕ ШЛЯХТИ РІВНЕНСЬКОГО ПОВІТУ В СОЦІАЛЬНІЙ СТРУКТУРІ
КРАЮ
2.1. Соціальне становище шляхтичів наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.
Наприкінці ХVIII ст. відбулися значні зміни в державному житті Речі
Посполитої. У 1772, 1793 та 1795 рр. відбулися поділи Речі Посполитої З частини
новоприєднаних до Російської імперії територій у 1793 р. було створено
Волинське намісництво, а в 1797 р. – губернію. Житомир став губернським містом,
а Рівне в 1793 р. було призначене центром повіту.
Здавна головним елементом князівського права була суверенність землеволодіння,
на території якого магнат користувався правом уставодавства, тобто оголошення
власних розпоряджень, жалуваних грамот підданим, надання їм земель,
встановлення незалежних від держави податків, повинностей тощо. Крім того,
умовними рисами магнатерії були: участь у сеймах протягом кількох поколінь,
утримання в своїх руках королівщин, посідання почесних титулів, наявність
власних збройних загонів і великих дворів, залежність певного кола
шляхти-клієнтів від магната, доступ до відповідного шлюбного ринку [327, с.
193]. Всі ці ознаки були притаманні польській аристократії і в перші роки
приєднання їх володінь до Російської імперії, вони і надалі займали вищу
сходинку у соціальній драбині тогочасного суспільства.
Взагалі, наслідком встановлення нової влади на теренах приєднаних земель могло
стати загострення невдоволення суспільної верхівки. Необхідно було зважати на
панівне становище магнатерії та шляхти у Речі Посполитій, до якого вони звикли.
Оскільки всі виборні посади від найнижчих і до сейму перебували під контролем
магнатів, вони володіли необмеженим впливом у державі. За допомогою liberum
veto магнати захищали власні інтереси. Значна кількість землі перебувала у
власності лише кількох родин, що зумовлювало виникнення держав у державі.
Тому шляхта, як окремий стан, не просто увійшла до складу підданих Російської
імперії, а й була зарахована до дворянства. Імператриця Катерина ІІ оголосила,
що „законное владения и имущество, каковые кому „из обывателей” по правам
Польской Республики принадлежат, остаются при всей их неприкосновенности” [276,
с. 25-26; 290, с. 82].
Інкорпорації шляхетства до стану російського дворянства у період царювання
Катерини ІІ була присвячена низка указів, які регламентували порядок поширення
на шляхту прав і привілеїв російського дворянства. Особливістю ситуації, яка
склалася, було те, що якщо у Речі Посполитій шляхта була панівним владним
прошарком, то в Російській імперії вона потрапила у суспільство, в якому
домінувало над усіма станами самодержавство, і тепер її становище перетворилося
на субдомінантне та мало дуалістичний характер. По-перше, щодо російського
дворянства і царату, як відмінне за національно-релігійними та
суспільно-політичними традиціями; по-друге, дворянство, хоч і займало у
Російській імперії панівне становище на ієрархічній становій драбині
суспільства, проте було залежним від волі монарха [276, с. 26].
Особливу увагу привертають документи, які регламентували права шляхти в
імперії:
- указ від 28 травня 1772 р. залишив усіх мешканців приєднаних земель у тому
чині і стані, до яких вони належали споконвіку, та надав їм захист із боку
держави;
- указом від 27 березня 1793 р. шляхті надавалися права і привілеї, якими
користувалося російське дворянство [198];
- в указі від 20 жовтня 1794 р. передбачалося збереження прав приватних
власників на нерухомі маєтки та кріпаків, якими володіли поміщики відповідно до
законодавства Речі Посполитої [199];
- указом від 14 грудня 1795 р. підтверджувалися права, вольності і переваги,
якими здавна користувалися стани у Росії з волі імператора [200];
- відповідно до указу від 29 жовтня 1796 р. збережено інститут приватних міст,
яких багато існувало на Правобережній Україні [276, с. 27].
Метою указів, прийнятих після другого, а згодом і третього поділів Речі
Посполитої, було зняття суспільної напруги серед шляхетства та демострація
відсутності надзвичайних змін у його суспільному становищі у нових політичних
умовах. Це було досить далекоглядним кроком адміністрації Катерини ІІ,
зважаючи, що повстання 1794 р., яке очолив Т. Костюшко, могло отримати, у разі
помилкової політики царату щодо колишніх польських територій, значну допомогу з
боку шляхетства. Одночасно з поширенням на шляхту прав та привілеїв російських
дворян уряд здійснював політику зменшення впливу національно-релігійних
(польської мови, католицького та греко-католицького віросповідань) і юридичних
чинників на ситуацію у краї, вказавши про поширення на приєднаних територіях
загальноросійських законів. Наслідком цього стало припинення чинності найбільш
застарілих, на думку уряду, положень Литовських статутів та закриття монастирів
і училищ, які діяли при них, масове навернення уніатів у православ’я. Протягом
двох років (1794-1795 рр.) його прихильниками стало майже 3 млн. колишніх
греко-католиків [276, с. 27].
У цей час відбувалася інкорпорація та нобілітація (нобілітація – намагання у
першу чергу незаможного шляхетства (яке мало „докази” давнього походження до
100 років) якнайшвидше отримати підтвердження свого привілейованого становища
відповідно до законів Російської імперії) шляхетського стану Правобережної
України.
Взагалі шляхетський стан Правобережної України, як і в цілому Речі Посполитої
напередодні поділів, не був монолітним, у ньому виділялися кілька груп:
- магнати, або шляхта фільваркова;
- шляхта малоземельна, або часткова;
- безземельна шляхта, або безрольна. У цій найбільш чисельній і найменш
забезпеченій групі вчені також виокремлюють кілька категорій:
1) шляхта
- Київ+380960830922