РОЗДІЛ 2 СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ КРАЇН БАЛТІЇ
2.1. Пріоритетні напрями зовнішньої політики балтійських країн.
Естонія, Латвія і Литва проголосили свою незалежність у серпні 1991 р. Прийняті трьома балтійськими країнами документи про незалежність вимагали відновлення їх взаємовідносин з СРСР станом на 1940 р. Це означало, що країни Балтії відновили свою незалежність на основі державного правонаступництва, тобто існуючі на даний момент країни Балтії де-юре вважаються тими ж самими суб'єктами, що і Латвія, Литва і Естонія в період 1918-1940 рр. А існування у складі СРСР сприймається балтійськими країнами як період радянської окупації, що стала наслідком підписання таємного протоколу до пакту Молотова - Ріббентропа 1939 р., за яким країни Балтії відійшли до сфери впливу СРСР69. До того ж США та Великобританія ніколи не визнавали вступу країн Балтії до складу СРСР, а інші країни (наприклад, Швеція), змушені були потім офіційно вибачитися за таке визнання.
Період незалежності країн Балтії в міжвоєнний час вплинув на формування зовнішньої політики трьох колишніх балтійських республік після відновлення суверенітету, а саме визначення свого місця в Європі. Тому варто розглянути цей проміжок часу більш детально.
Отже, після проглошення незалежності в 1918 р. країнам Балтії довелося вести війни за свою незалежність як з Німеччиною, так і з Росією. У війні з Радянською Росією країни Балтії спиралися на допомогу Антанти, а саме Великобританії, яка зробила суттєвий внесок у завоювання незалежності цими країнами. Під час війни Естонія, Латвія і Литва також співпрацювали між собою; їхні військові та політичні лідери проводили регулярні зустрічі для обговорення питань, що стосувалися взаємного інтересу у війні з Радянською Росією70. У 1920-1921 рр., коли країни Балтії підписали мирні угоди з Росією, розпочався період незалежності цих країн.
Головним завданням зовнішньої політики і політики безпеки для цих країн в 1920-х і 1930-х рр. було збереження незалежності. У перші роки незалежності країни Балтїї намагалися розвивати дипломатичні відносини із сусідніми країнами, а також з наддержавами, які вже існували на той час. Метою цих зусиль було компенсувати слабкість їхнього географічного і стратегічного положення, таким чином дозволяючи балтійським державам залишатися суверенними в міжнародній системі. У 1920-х рр. найбільшим джерелом підтримки незалежності країн Балтії вважався регіональний альянс разом з членством у Лізі Націй. Тому країни Балтії вступили в Лігу Націй в 1921 р. і підтримували ідею створення політичного і військового альянсу балтійських країн71.
На початку 1920-х рр. було проголошено, що створення Балтійського союзу є головним пріоритетом всіх країн Балтії. Передбачалося, що в цей союз увійдуть не тільки Естонія, Латвія і Литва, а й Фінляндія, і Польща72. У 1920 р. п'ять країн схвалили концепцію оборонної військової угоди і регіонального пакту про ненапад. Був складений договір, який набрав би чинності, якби всі п'ять держав схвалили його до 15 грудня 1920 р. Проте в 1920 р. польські війська окупували околиці Вільнюса, лишивши Литву без її історичної столиці йодночасно найбільшого міста і створивши постійне джерело напруження між двома державами, а також перемістивши спільний кордон між Литвою і Радянською Росією73. Цей конфлікт між Литвою і Польщею позбавив договір будь-якої перспективи і його офіційного ухвалення до закінчення визначеного терміну. Цей конфлікт ускладнив подальше військове і політичне співробітництво країн Балтії, а також виключив будь-яку можливість формування реального альянсу. Після невдалої спроби створоення широкого військового союзу Естонія і Латвія вирішили продовжити спіробітництво на основі двосторонніх домовленостей. У липні 1921 р. вони уклали договір, в якому передбачалося військове співробітництво, але насправді він не призвів до спільних планів у сфері оборони74.
У 1930-х рр. з підйомом нацистської Німеччини і відновленням сил СРСР перед країнами Балтїї повстала нова дилема безпеки. Країни Балтії мали такий вибір: 1) сформувати альянс з Німеччиною, 2) з СРСР, 3) створити менший Балтійський союз, 4) залишитися нейтральними країнами. Балтійські держави вирішили заснувати власну політику безпеки базовану на дотриманні суворого нейтралітету75. До того ж країни Балтії вирішили за необхідне передбачливо укласти пакти про ненапад як з СРСР (1932 р.), так і з Німеччиною (1939 р.).
Незважаючи на це, у вересні 1934 р. між Естонією, Латвією і Литвою виникла обмежена "Балтійська дружня угода". Цей "Договір про взаємопорозуміння і співробітництво", підписаний вказаними трьома балтійськими державами строком на початковий період у десять років, передбачав періодичне проведення конференцій міністрів закордонних справ цих держав і консультацій із зовнішньополітичних питань. Проте ця угода не передбачала жодних умов для забезпечення взаємної оборони і не створювала військового союзу. Протягом більшої частини періоду між двома двома світовими війнами країни Балтії практикували обмежене співробітництво, а їх політичні та економічні зв'язки залишалися слабкими76.
Європейська стабільність, а відповідно нейтралітет і безпека Балтійського регіону серйозно постраждали від Мюнхенської угоди, укладеної у вересні 1938 р. У спробі мирним шляхом задовільнити територіальні претензії Гітлера західні країни погодилися на розчленування Чехословаччини. Незабаром стало ясно, що Гітлер також вимагатиме нових угод інших територій, втрачених Німеччиною після першої світової війни. Після Чехословаччини Берлін зажадав у 1939 р. Клайпедського району віддати Німеччині район Клайпеди. Побоючись окупації німцями всієї країни, Литва підкорилася вимогам. Західні держави (Великобританія і Франція), на яких балтійські країни покладалися в питаннях безпеки, мало що зробили для опротестування цих подій. Для Франції і Великобритан
- Київ+380960830922