РОЗДІЛ 2
Історичні умови й соціальні чинники формування сільської інтелігенції
у пореформену добу
Формування сільської інтелігенції Наддніпрянської України у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. (до моменту розпаду Російської імперії) відбувалось у рамках загальної політичної, економічної та етносоціокультурної ситуації окресленої епохи. На цьому процесові позначилися особливості функціонування ієрархічно-станового суспільства в умовах політичної, економічної і науково-технічної модернізації, яка охопила на той час Захід і почала поширюватися на країни Центральної і Східної Європи. Свій вплив на формування соціальної психології верстви справили етнічна самосвідомість та соціальне становище тогочасного населення Наддніпрянщини, які хвилеподібно переростали у національну свідомість і боротьбу за національну й соціальну емансипацію.
Варто враховувати, що традиційне суспільство (за класифікацією М. Вебера, воно ґрунтувалося на ірраціональній патріархальній (патримоніальній) владі, у зв'язку з чим найбільш характеристичною ознакою соціальних взаємин були "особисті", а не "ділові" стосунки [391, 430-431]) передувало суспільству модерному, в якому стало переважати раціоналістичне начало, а "соціальна поведінка почала визначатися економічною доцільністю, державним регулюванням, зростаючим впливом соціальних інституцій" [326, 13]. У такому разі період другої половини ХІХ - початку ХХ ст. можна класифікувати як перехідний - традиційно-модерний. У рамках нашого дослідження, де основу життєдіяльності соціальної верстви визначали переважно такі чинники, як освіченість і соціальна активність, можна побачити й елементи патріархальної системи цінностей, і вплив модерну.
2.1. Політичні та соціально-економічні обставини життєдіяльності
Реформи, що почалися після невдалої кампанії Росії у Кримській війні, були наслідком усвідомленої урядом необхідності вивести імперію з останніх місць в Європі за темпами економічного розвитку. Проекти модернізації відсталої економіки не забарилися: вони надійшли із Заходу. Але бюрократична система, породжена імперським устроєм держави, становий принцип суспільних відносин і переважно аграрний характер господарювання не давали можливостей застосувати державне регулювання відповідно до принципів економічної доцільності та зростаючої ролі соціальних інститутів. Фактично соціальних інститутів у модерному розумінні Росія не мала. Були стани (дворянство, купецтво, селянство тощо), які "за народженням" займали відповідну соціальну нішу, що в свою чергу покладала на них певні права і обов'язки перед державою. Структуроване у такий спосіб і функціонуюче досить давно суспільство було позбавлене соціальної динаміки, якої потребувала модернізація. Іншою причиною такого становища виступала як загальна малограмотність населення імперії, так і фактична відсутність престижу освіти і науки в цілому.
Не маючи можливості кардинально усунути першопричину більшості негараздів (становий розподіл усіх суспільних благ), російський уряд, поряд з іншими перетвореннями, взявся за реформу освітньої системи (1856-1864 рр.).
Відповідно урядом передбачалося створення мережі початкових, середніх і вищих навчальних закладів, які б забезпечували спеціалістами різні галузі управління, торгівлі, матеріального виробництва, а також освіти, культури, науки, мистецтва та інших сфер духовного життя Російської імперії.
Незважаючи на це, грамотність і розвиток вищої, середньої та початкової школи пореформеної доби не відрізнялися особливо високими показниками. З даних перепису 1897 р. Ю. Арутюнян виводить, що всеросійський рівень грамотності у сільській місцевості становив тоді серед чоловіків 24,22 %, а серед жінок - 6,84 % [227, 36]. На думку сучасного українського дослідника В. Огнев'юка, рівень грамотності населення українських губерній, яких у складі Російської імперії було дев'ять, був на 30 % нижчим від середньостатистичного показника імперії [315, 32].
Дослідники сходяться на думці, що навіть 13 тис. випускників вищої школи другої половини ХІХ ст. не могли задовольнити потреб поступального розвитку тогочасного суспільства. Як уважає Г. Касьянов, на кінець ХІХ ст. "беззаперечні" інтелігенти (особи із вищою та середньою освітою) Наддніпрянщини становили 0,2 % від усього населення, тобто трохи більше 40 тис. ?289, 14?.
Характеризуючи післяреформене студентство, професор М. Слабченко зазначав, що воно складалося "з дітей дрібномаєткових дворян, чиновників, купців, міської інтелігенції і, починаючи з 60-х років, дітей духовенства, семінаристів, дітей міщан, одним словом, зовсім іншого, небаченого до цього прошарку суспільства" [206, 45-46]. У більшості своїй це були "страшенно бідні люди": "щоб здобути освіту, тяглися вони сотні верстов, шукаючи шматка хліба, кидалися на всяку роботу та держалися один одного" [214, 131].
На 1914 р. в підросійській Україні працювали три університети (Київський, Харківський та Новоросійський (Одеський)), один історико-філологічний інститут (у Ніжині), три вищі технічні навчальні заклади (Київський політехнічний, Харківський технологічний, Катеринославський гірничий інститути), один ветеринарний інститут (у Харкові), два комерційні вузи (Київський інститут і Харківські курси), дві консерваторії (у Києві і Одесі), сім вищих жіночих курсів (у Києві, Харкові та Одесі). Серед світських закладів, які не були вищими в класичному розумінні, функціонували ще 33 учительських семінарії, в яких готували учителів для народних шкіл [228, 36]. Дві третини із названих інституцій припадало на Київ і Харків. У цих містах зосереджувалась основна маса студентів: у Києві - понад 15 тис., Харкові - близько 7 тис. Очевидно, що тогочасна мережа вищої школи Наддніпрянщини та контингент студентів у ній аж ніяк не задовольняли потреб населення у висококваліфікованих спеціалістах [221, 13]. Учителів для неповних середніх шкіл готували п'ять учительських інститутів - у Києві, Катеринославі, Вінниці, Миколаєві і Глухові. Однак вони, так як і учител