РОЗДІЛ 2
САКРАЛІЗАЦІЯ ПРОСТОРУ ЯК СКЛАДОВА ДУХОВНО-РЕЛІГІЙНОЇ КУЛЬТУРИ
Сучасне релігієзнавство розглядає святі місця в контексті більш загального поняття - святого, священного, сакрального. Сакральним вважається усе, що відноситься до культу і поклоніння особливо значимим, вартісним ідеалам. Сакральним є те, що протистоїть світському, профанному, мирському. Поняття священного своєрідно описав один із засновників феноменології релігії Рудольф Отто у своїй книзі "Das Heilige" [228]. Він вважає, що священне є складною структурною категорією. Воно не вичерпується раціональним і моральним аспектами, а містить у собі додатковий особливий момент, не збагненний раціонально, недоступний для понятійного осягнення. Сакральне він позначає як Цілком Інше (Ganz Andere), що є духовним, досконалим, вічним, самодостатнім, трансцендентним і надчуттєвим. В якості основних властивостей священного можна назвати цілісність, неподільність; його буття вище від існування. Священне є надлюдським, а це вища цінність. Оскільки священне цілком ірраціональне і його неможливо виразити в поняттях і визначеннях, варто або мовчати про нього, або наділити його такими особливими визначеннями, що містять лише приблизну інформацію про відповідні переживання віруючих. Отто стверджує, що в процесі еволюції релігії священне частково раціоналізується. Наявність у релігії ірраціонального і раціонального моментів є надто істотним. Завжди присутній у релігії ірраціональний момент запобігає її перетворенню в раціоналізм. А наявний у ній раціональний момент оберігає релігію від впадання у фанатизм і містицизм і допомагає їй бути релігією культури і людяності. На могутньому ірраціональному фундаменті ґрунтуються ясні поняття, почуття і переживання. Відповідно до тлумачень Отто, священне не зводиться і до морального змісту. Ми, говорячи про священне, випускаємо з уваги його споконвічний зміст. Священне розуміється нами як абсолютний моральний предикат, щось зовсім благе. Однак, таке вживання слова "священне", як доводить Отто, не можна вважати строгим. Хоча моральний момент і входить у священне, воно містить у собі щось надмірне, що і є його відмітною рисою. Слово "священне" і відповідні до нього слова в семітській, латинській, грецькій та іншій древній мовах і означають насамперед цю надмірність. Ці слова або взагалі не стосуються морального моменту, або торкаються його не споконвічно і аж ніяк не зводяться виключно до нього. Визначаючи цю своєрідну надмірність, Рудольф Отто вводить у вжиток особливий термін - нумінозне (від латинського numen - божество, божественний початок). Релігія розвивається за своїми власними законами саме завдяки нумінозному, що становить її сутність. Образ грізного, гнівного, жахливого і надпотужного нумінозного об'єкта Отто виводить з ідеї гріховності людини і з уявлення про безумовну трансцендентність і незбагненність божества. Цей об'єкт є таїною, що викликає трепет (mysterium tremendum). Адже перед величчю Бога людина відчуває себе прахом і попелом. Але разом з тим, сакральне манить людину, обіцяючи їй щастя. Нумінозне почуття саме по собі є переживанням божественної таїни. Це почуття зовсім унікальне, автономне, що не виводиться ні з якого іншого почуття, воно не спроможне розвиватися з іншого. Це якісно своєрідне, оригінальне, споконвічне почуття в принциповому сенсі. На первинному нумінозному почутті (Realsgefuhl) засноване так зване почуття тварності. Рудольф Отто виділяє в нумінозному чотири грані: почуття тварності (Kreaturgefuhl), таїну, що вводить у трепет (Mysterium tremendum), замилування (Fanzinas), безумовну цінність (Sanktum als numinoser Wert). Момент Mysterium tremendum підрозділяється у свою чергу на моменти Tremendum (трепет), Majestas (велич), Energikum (енергійність), Mysterium (таїна). Останнє - таїна - присутнє у кожному справжньому релігійному досвіді. У наявності таїни відбивається якісний зміст нумінозного. "Моменти страху ніяким чином не є чистою експлікацією містичного, - пише Р. Отто, - а становлять лише його синтетичний предикат" [228,c.84]. З одного боку, містичне і жахливе складають один момент унаслідок того, що неможливо, щоб в одному з них не звучав інший. Але з іншого боку, вони помітні, тому що момент містерії в цій єдності виходить на передній план, практично заглушаючи відчуття страху. Чиста містерія без привнесення в неї іншого, тобто мінус моменту страху, є чудом. Людина зустрічається з чудом як із "цілком іншим" стосовно всіх подій і явищ реального світу. Будучи трансцендентним об'єктом, святе одночасно розглядається Р. Отто як апріорна категорія, ознаками якої виступають її раціональні й ірраціональні складові частини. При цьому утверджується апріорність як тих, так й інших. Критикуючи сенсуалістські й еволюціоністські теорії, що інтерпретують релігію, Р. Отто пише: "... відволікаючись від усякого чуттєвого досвіду, ми будемо посилатися на те, що, незалежно від усього сприйняття знаходиться в "чистому розумі", точніше, у самому дусі як його першооснові" [228,c.112]. Р. Отто відзначає, що поняття "святе" проходить в історії певну еволюцію. Повне, своє дійсне значення воно знаходить у Новому Завіті: "... ніколи більше не виступаючи чисто нумінозним взагалі і також не його вищим ступенем, а, будучи завжди цілком пронизаним і насиченим раціональними і цілеспрямованими, особистісними і моральними моментами" [228,c.118]. До цієї події релігійної історії відбувається розвиток ірраціональних сторін святого і паралельна, підпорядкована йому зміна його раціональних частин. Ірраціональні частини еволюціонують від нумінозного в собі до священного страху, тобто до власне релігійного переживання. Р. Отто пише: "Розгублені й заплутані почуття перетворилися в religio. Жах став священним трепетом" [228,c.126]. З іншого боку, відбувається раціоналізація й етизація нумінозного в історії. Раціоналізація виступає в значенні становлення святого. Святе невіддільне від своїх раціональних і етичних моментів. Обидва процеси приводять до синтезу нумінозного (ірраціональног