РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНІ ІСТИНИ ТА ЇХ ХУДОЖНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
У теорії творчості істиною вважають те, що «документальне», тобто фактичне,
реальне, первозданне, що прагне буквального відбиття, втілення. Художня
інтерпретація передбачає домисел, таку форму авторського втручання, коли
первісне неминуче трансформується. Але постають запитання: «як
трансформується?», «наскільки?», «в які відносини суб’єктивність письменника
вступає із суб’єктивністю документа?».
Питання про співвідношення життєвої й художньої правди, документалізму й
авторської фантазії в історичній прозі складне. І безоглядна уява, і рабське
копіювання втіленої в письмових джерелах картини минулого – це крайності, що не
можуть привести до успіху. Право на домисел майстри слова здобувають
якнайсерйознішою роботою, глибокими знаннями різноманітних історичних, архівних
джерел. Наприклад, В. Агеєва акцентує смак до архівно-дослідницької роботи
автора історичного роману «Богун» О. Соколовського, який «віддавався роботі до
самозречення [1, с. 189]».
Від первинної реальності до художньої віддалення буває настільки великим, що
першопоштовх забувається, розчинюється в іншій реальності, створеній фантазією
і титанічною працею письменника. Вступають у силу світогляд автора, міра його
таланту, майстерності.
В історичному романі міра домислу змінюється в залежності від того, хто бере
участь у подіях – реальні особи чи вигадані, скільки достовірних свідчень
перебуває в зоні бачення, відбито надійними документами. Але навіть
інтертекстуально найнасиченіший ними твір може відвести від історичної істини,
дати викривлене уявлення про неї, навмисно змінене автором чи випадково, коли
він довірився сумнівним джерелам чи невдало, невміло скомпонував зовсім
доброякісні свідчення.
Історична романістика більше, ніж інші види художньої літератури, має здатність
інформувати, розплутувати, вносити ясність, залишаючись разом із тим сферою, де
фантазія, уява підключені до розв’язання нагальних змістових і естетичних
завдань.
Історичний факт стає мистецьким явищем тоді, коли письменник інтерпретує його
позачасову сутність, здолавши інерцію узвичаєного сприйняття минулого,
відновивши живу матерію історичного буття, донісши розуміння її як розгортання
істини.
Історіософський пошук призводить до діалогу з відомими іменами. Якщо на
поставлені питання не знає відповіді історик, то її має віднайти письменник,
адже за афористичним твердженням Ліни Костенко «душа тисячоліть шукає себе в
слові».
Набуття історичними фактами художньої плоті, духовної наповненості розширює
сферу впливу науки, яка через мистецтво слова стає доступнішою для всього
суспільства. Література продовжує життя наукового знання, «вводячи його в
зовсім новий асоціативний ряд [26, с. 186]». Потрібний особливий хист уяви,
історичної прозірливості. Його набувають шляхом вживання автора в епоху.
«Художник бере на себе сміливість чи зухвальство – на основі навіть незначних
скалок – своєю фантазією, своєю інтуїцією сміливо і впевнено розповісти про
епоху [цит. за 124, с. 5]», – відзначав О. Толстой. Але письменник повинен
неминуче дати конкретні прикмети, щоб викликати історичну уяву реципієнта,
тобто вирішити проблему історичного колориту – складне і тонке художнє завдання
відтворити достовірні відтінки часу в картинах побуту і в самій мові оповіді.
«Ще більшою мірою це стосується психології персонажів, яка повинна цілком і в
усьому відповідати своєму часу [124, с. 5]».
Подолання «суворої регламентації в темах, підходах, жанрах, яке спостерігається
у творах про минуле, розширює сферу ідей і форм [73, с. 354]». Воно зумовлює
розширення системи образотворення персонажів, моделювання живої й рухомої
історії, морально-духовних пошуків її учасників, її творців, їх особистого
світовідчуття, пристрастей, думок.
2.1. Художня реконструкція козаччини: здобутки і втрати
Визначено, що «історію українського козацтва вивчало багато поколінь
вітчизняних і зарубіжних учених», що «героїка козацького минулого надихала
українських та іноземних письменників», що «це сотні авторів, тисячі наукових
досліджень і художніх творів, величезний обсяг інформації», але «книги минулих
десятиліть і століть у радянські часи перевидавалися рідко і суто вибірково
[171, с. 5]».
Для нашого дослідження концепції козацтва має велике значення міра
достовірності його відображення. Але для нас є цінним не тільки об’єктивний,
предметно-історичний зміст джерел, а і його суб’єктивно-історичний бік, тобто
художня інтерпретація цього змісту. Щоб зрозуміти козацтво, – замало історичних
знань, здобутків фактографії, бо воно розширює межі відведеного йому
історичного простору й історичного часу в часопростір культурний, художній. З
величезної кількості творів про козацьку добу лише про деякі можна сказати, що
їхня художня правда відповідає правді історичній. Це відчуття історизму
особливо загострилося тепер, коли Україна стала незалежною державою і,
здавалося б, ідеали козацтва реалізовані, збулося те, за що воно вело віковічну
боротьбу.
Історична романістика першої половини ХХ ст. представлена творами М. Голубця,
Ф. Дудка, Ю. Косача, І. Ле, Б. Лепкого, Ю. Липи, П. Панча, Н. Рибака, О.
Соколовського, М. Старицького, З. Тулуб, А. Чайковського, В. Чередниченко, С.
Черкасенка та інших письменників, які художньо змоделювали своєрідну історію
козаччини у її часово-просторових вимірах, злетах і падіннях. Художні полотна
зазначених авторів доцільно розглядати у хронологічному порядку, щоб визначити
тенденційно-соціологічну схему. Слід простежити, як відтворено історичне
минуле, роль особистості в історії, істо
- Київ+380960830922