РОЗДІЛ 2
Вивчення народної культури і побуту українців Закарпаття на сторінках місцевих
періодичних видань другої половини ХІХ — початку ХХ ст.ст.
Вивчення історії етноґрафії на Закарпатті, зокрема, у окреслений нами період
належної уваги з боку дослідників досі не отримало. Народознавчі дослідження
краю у різний час здійснювалися з різним ступенем глибини та інтенсивності.
Періоди піднесення чергувалися з роками стагнації, що були зумовлені насамперед
зовнішніми обставинами. Прикметним для цього періоду є і той факт, що більшість
намагань, спрямованих на організоване збирання матеріалів та їх публікацію,
широке залучення громадськості, утворення центру наукових досліджень та планове
їх здійснення зазнали невдач і задуми, таким чином, залишились не здійсненими.
Проте і ці, не завжди вдалі починання, плани і задуми, ілюструють рівень
етноґрафічної науки і розкривають процес розвитку етноґрафічних знань.
Розвиток етноґрафічної науки та етноґрафічних знань на Закарпатті в означений
період проходив у боротьбі за застосування наукових методів збирання,
фіксування та опрацювання матеріалів, проти дилетантизму, зумовленого
відсутністю наукових центрів, товариств, друкованих органів, у яких би
формувались наукові принципи етнології, а також в умовах політики національного
утиску закарпатських українців, внаслідок чого вивчення культурно-національних
традицій, зокрема етноґрафічних, спрямовувалось у відповідне шовіністичне русло
властей.
Звичайно, у цьому процесі були й періоди пожвавлення та піднесення етнологічних
досліджень, пов’язані з діяльністю окремих визначних постатей — вчених,
культурних і церковних діячів, переважно священиків.
У цьому зв’язку не можна не згадати початковий етап таких досліджень — 20-і –
30?і роки ХІХ ст., пов’язаний з іменами Михайла Лучкая, Василя Довговича, Івана
Фогорашія, Юрія Венеліна Гуци та інших закарпатців. Зокрема, В.Довгович, на
думку деяких дослідників, зробив на закарпатському матеріалі першу в
українській науці спробу теоретично визначити завдання і предмет етноґрафії та
методи етноґрафічного дослідження, а М.Лучкай першим намагався обґрунтувати
думку про автохтонність українців Закарпаття [388, c. 136–142].
Можно погодитись з думкою Ярослава Дашкевича про те, що на базі етноґрафічних
зацікавлень і робіт Й.Базиловича, І.Орлая, В.Довговича, Ю.Венеліна, М.Лучкая,
І.Фогорашія, І.Дулішковича «напрями етноґрафічних зацікавлень поступово,
протягом першої половини ХІХ ст., привели до виникнення закарпатської
етноґрафічної проблематики в її науковому — досить близькому до сучасного —
розумінні» [388, c. 142]. Тільки глибоким культурним занепадом, в якому
опинилося Закарпаття внаслідок соціального і національного гноблення, можна
пояснити той факт, що етноґрафічні дослідження тут не досягли, в кількісному
відношенні, такого рівня, як на решті українських земель. Незважаючи на це,
праці авторів 20-х–30-х років ХІХ ст., що дійшли до нашого часу, заслуговують
на увагу як важливе історико-етноґрафічне джерело, вони зберігають і на
нинішній день джерелознавчу вартість і значення з точки зору історіографії
наукового вивчення народної культури регіону Карпат.
Новим етапом у розвитку етноґрафічної думки став період 40-х- початку 50-х
років ХІХ ст., пов’язаний з діяльністю Пряшівської літературної спілки та
постатями Олександра Духновича, Олександра Павловича, Івана Добе, Михайла
Мигалича (псевдонім — Орел Татранскій), Івана Вислоцького, Йосипа Петрашовича,
Олександра Гомічкова (псевдоніми — Турян, Рускій путнік северной Угорщины,
Кимвал Турянскій), Миколи Нодя, Степана Мустяновича та інших. Останній був
поборником єднання і співпраці на науковій і культурній ниві з іншими
українськими землями, зокрема Галичиною. О.Духнович вже у 40-х роках ХІХ ст.
написав свою етноґрафічну роботу «О народах крайнянських», яка залишилася у
рукопису. Вона свідчить про розвиненість етноґрафічної думки, свідомий підхід
до вивчення культури і побуту свого народу, опертого на традиції.
Важливу роль у розгортанні етноґрафічних досліджень на Закарпатті у 50-і роки
ХІХ ст. відіграв галицький український вчений А.Петрушевич, який майже до кінця
століття виступав як стимулятор і опора етноґрафічних студій закарпатських
українців. Він першим у закарпатській пресі виступив з програмою і закликом до
збирання, збереження, публікування і вивчення фольклорно-етноґрафічних
матеріалів, зокрема у статтях, надрукованих у перших періодичних виданнях
закарпатських українців, що виходили у 1856–1858 роках у Будині — «Церковной
газете» і «Церковному віснику», особливо в останньому. Зокрема у №7 «Церковного
вісника» (1858), в кореспонденції «Новица в Галиции, 18(30) августа»,
повідомляючи про знайдені в Перемишлі архівні матеріали і звертаючи увагу на їх
значення для історико-етноґрафічних досліджень, А. Петрушевич подає програму
подібної діяльності серед закарпатських українців. Він акцентує увагу на
важливості «бытописания» — місцевого і загальнонаціонального, радить писати
історію сіл «с прибавлением к ним этнографических наблюдений и с описанием
обычаев местных», які були б повчальніші як для історика, так і для статиста та
етноґрафа. Закликаючи сільську інтелігенцію активізувати народознавчу роботу,
вчений переконує тих народознавців, які вже почали роботу у цьому напрямку , що
вони «сделали бы большую услугу нашей убогой словесности, если бы обнародовали
такого рода труды свои, как образчики для прочих своих собратий и для
достохвального подражания». Петрушевич обіцяв продовжити цю тему в наступних
числах газети, але видання незабаром було припинено, чим сповільнено і
розгортання етноґрафічних дослі
- Київ+380960830922