РОЗДІЛ 2. ПЕДАГОГІЧНІ ОСНОВИ ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНОГО ВИХОВАННЯ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ У
РЕФОРМАТОРСЬКІЙ ПЕДАГОГІЦІ ГАЛИЧИНИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. Художньо-естетичне виховання у реформаторській педагогіці Галичини як
педагогічна проблема
Пошук нового ідеалу виховання на початку ХХ століття спонукав українських
педагогів до переосмислення традиційних цінностей у житті пересічної людини і
пошуках нових задля надання людському життю сенсу у складних суспільних умовах.
Внаслідок цього змінювалися пріоритети у вихованні підростаючого покоління.
Серед різних напрямів тогочасного виховання, таких, як моральне, громадянське,
фізичне, трудове та ін., що мали на меті боротьбу проти однобічного
інтелектуалізму, належить виділити художньо-естетичне виховання, яке
передбачало формування естетичних якостей особистості шляхом залучення до
цінностей мистецтва, забезпечення спеціально організованих педагогічних умов
для духовного збагачення, формування естетичної культури, популяризації уроків
художньо-естетичного циклу: рисунків (образотворче мистецтво), музики і співу.
Щораз більше утверджувалося переконання про могутній вплив мистецтва на
розвиток дитини: “Виховання ока та руки з кожним днем набуває більшого
значення. Зрозуміло, що навчання малювання … розвивають в дитині потяг до
енергійної діяльності та прагнення реальної дії, розвиває винахідливість і
творчі зусилля, визволяє ті внутрішні сили, котрими природа обдарувала людину.
А потім, залежно від умов, у яких виховується молодь, вона має право на
радість, що витікає з розуміння, вираження і втілення всілякої краси у природі
та мистецтвi” [207, 5].
Зародженню художньо-естетичного виховання сприяли два реформаторські напрями,
що вели пошук нових освітніх рішень через діяльність, пов’язану з мистецтвом.
Ними були: англійський естетично-соціологічний, яким керували Д. Рескін та
У. Морріс, та німецький естетично-педагогічний рух, який походив від
“гамбурзької школи”. На той факт, що погляди німецьких та англійських естетиків
мали популярність, вплинув збіг різноманітних культурних, економічних та
суспільних ситуацій, з яких виникала необхідність освітніх змін, а також попит
на красу.
Ініціатором та співавтором німецького руху був А. Ліхтварк, директор музею
образотворчого мистецтва в Гамбурзі, який разом зі щораз більшою групою
ентузіастів: артистів, педагогів провадив діяльність з популяризації розширення
контактів з мистецтвом. Він зініціював систематичне відвідування дітьми, під
керівництвом вихователів, театрів, концертів, експозицій, які супроводжувалися
поясненням, аналізом, обговоренням тощо. Завдяки діяльності А.Ліхтварка у 1896
році було створено Союз учителів, що ставив своїм першочерговим завданням
турботу про художню освіту молоді [233].
Уперше проблема художньо-естетичного виховання дискутувалася на 1 Міжнародному
Конгресі вчителів рисунку, який відбувся у Парижі в 1900 році. В ході
обговорення система навчання рисунку була трактована як складова естетичного
виховання, відпрацьовано психологічні підстави навчання рисунку, окреслено
дидактичні і виховні завдання цього навчального предмету.
На конгресах з естетичної освіти – у Дрездені (1901 р., 1912 р.), Веймарі
(1903 р.), Гамбурзі (1905 р.), Лондоні (1908 р.) – питання естетичного
виховання знайшли всебічне висвітлення та тлумачення. Завдяки цим
естетично-педагогічним заходам було покладено початок широкої практики
мистецького виховання. А у 1908 році у Дрездені було створено „Слов’янський
союз вчителів рисунку”, в роботі якого активну участь брали і галицькі
освітяни.
Ідеї художньо-естетичного виховання, як реформаторські, проникають в освітній
простір Галичини. Одразу зазначимо, що у реформаторській педагогіці краю
робочим і найбільш вживаним був термін “естетичне виховання” [2; 193;
202]. При цьому галицькі педагоги розглядали даний напрям виховання в
передовсім через навчання рисунків, музики, співу. Таким чином поруч з терміном
“естетичне виховання” використовувалися інші: “художнє виховання”, “мистецьке
виховання” [126; 139; 200], “естетичне та артистичне образованє”,
“естетично-артистичне образованє”, “артистичне образованє” [51], “естетична
свідомість” [193]. Саме це дає можливість не розмежовувати терміни “естетичне”
і “художнє” виховання у слововжитку галицьких педагогів-реформаторів як
означення окремих напрямів, а розглядати їх у єдності мети і засобів як
“художньо-естетичне”.
Активно включаються у розвиток теоретичних засад художньо-естетичного виховання
відомі українські вчені, педагоги, літератори, представники громадськості, які
усвідомлюють важливість цього напряму як для суспільства так і для окремої
особистості. Серед них слід назвати І. Франка, В. Стефаника, О. Барвінського,
Ю. Дзеровича та ін. Всі вони своєю діяльністю та творчістю активно долучилися
до реалізації ідей реформаторської педагогіки щодо поширення та реалізації
завдань художньо-естетичного виховання на теренах краю.
І. Франко на сторінках своїх праць аналізує різні елементи поетичної творчості
й аналізує її естетичні основи [185, 116]. Обґрунтовуючи специфіку естетики як
науки про відчуття у широкому розумінні І. Франко визначає її специфіку і
своєрідність та вказує на важливість внутрішнього та зовнішнього сприймання й
осмислення поетичних образів. Вчений вказує на важливість поезії, як частини
естетичного сприйняття світу та аналізує роль різних відчуттів у процесі
сприймання поетичних образів, а також зупиняється “…на тім, якими способами
поезія, в аналогії або суперечності до інших штук, передає своїм слухачам і
читачам ті змислові образи, щоб вик
- Київ+380960830922